Розділ 60. Тиша перед

Я довго стояла біля дверей, після того як він пішов. Прислухалась до тиші. До себе. До пульсу, який ще не встиг заспокоїтись. Дмитро не був теплим ковдром — скоріше, розпеченим каменем під ребром. Але вперше за довгий час — він мене не лякав. Навпаки.

Коли піднялася нагору, Марта вже лежала в ліжку з телефоном у руках.

— Ну що, говорили?

— Так, — відповіла я, скидаючи светр і розплітаючи волосся.

— І? Він освідчився, запропонував виїхати в Тоскану, чи просто сказав, що закоханий у твої проєктні креслення?

— Все набагато спокійніше. Просто чесна розмова. Без пафосу.
— Ага… значить, він серйозний.
— Дуже. І мені це подобається.

Марта посміхнулась, а тоді знову втупилась у телефон.
— Завтра важкий день, так?

— Можна сказати — переломний. Дмитро хоче все оформити офіційно. Розірвати контракт із підрядником, підняти питання в поліції. Якщо це дійде до медіа…

— Ми готові. — Вона рішуче сіла на ліжку. — Олено, не забувай, ти — Білецька. Ми не пасуємо перед труднощами. Хіба що трохи драматизуємо.

Я засміялась і кивнула.
— Тоді завтра — в бойовому режимі.

Прокинулася я рано. Темно-синє небо за вікном ще не набрало кольору, а сніг, що падав усю ніч, ліг на віконні підвіконня рівною ковдрою. Я заварила собі каву, вдягнула білу сорочку й темно-синій жилет — щось стримане, але сильне. Внизу було тихо, всі ще спали, навіть кіт згорнувся в клубочок на дивані.

Я взяла з собою планшет і креслення. Відчувала — сьогодні не лише день рішень. Це день, коли щось закінчується. І щось нове починає народжуватись.

Перед дзеркалом я зупинилася, поправила сережку — подарунок мами. Вперше за багато років не здригнулася, коли подумала про неї. Навпаки — ніби вона була поряд.

«Я впораюся», — подумала я.

Бо вже не одна.