Розділ 59. Те, що змінює ритм

Я залишився ще ненадовго після вечері. Не тому, що ми говорили про щось важливе. Навпаки — говорили про дрібниці: як дідусь Олени вмів підпалювати багаття за будь-якої погоди, як Емма в дитинстві стригла ляльок "під Вікторію Бекхем", і як Марта вважає, що імбир — то змова фармацевтів.

Було спокійно. Занадто спокійно, як для мене. Я звик до контролю, до чітких планів, таблиць, звітів. А тут — просто вечір, просте тепло, просте "залишайся". І щось усередині змінило ритм. Як серце, яке нарешті потрапило в свій природний такт.

— Не замерзнеш дорогою? — запитала Олена, коли я вже вдягав пальто в коридорі.

— Якщо ти не відморозиш мені серце — все інше дрібниці, — посміхнувся я.

Вона пирснула зі сміху, а я відчув полегшення. Бо її усмішка зараз — як кисень. Не перебільшую.

— Дмитре… — вона зупинилась. — А ти завжди був таким?

— Таким — це яким?

— Серйозним. Рівним. Наче завжди на грані — але не дозволяєш собі переступити.

— Раніше я думав, що контроль — це мій захист. Після того, як втрачаєш близьких, хочеться принаймні тримати щось у руках. Або здається, що тримаєш.

Вона мовчала, але слухала уважно. І я продовжив:

— А потім приходить хтось. І стає зрозуміло, що не все варто контролювати. Що деякі речі — не втрати, а шанс.

Вона дивилась на мене довше, ніж зазвичай. І мовчала.

— Я завтра хотів би зібрати зустріч з юристами. Хочу офіційно розірвати контракт із тим підрядником. Марко готує документи. І… — я зробив паузу, — я також хочу залучити поліцію. Але в тебе питатимуть — чи ти підтверджуєш, що був ризик. Це не просто юридичне рішення. Це — шум.

— Якщо треба — я не мовчатиму, — сказала вона твердо.

Я кивнув.

— Тоді до завтра.

— До завтра, Дмитре.

Вона стояла на сходах, загорнувшись у м’який светр, а сніг за вікном продовжував падати, наче світ щось писав білим чорнилом по сторінках нашої історії.

Я не знав, що буде далі. Але знав одне: відступати вже не збирався.