Розділ 58. Перед бурею

Коли за вікнами почало сутеніти, я впіймала себе на тому, що знову вдивляюся у власне відображення в дзеркалі. Цього разу — не для того, щоб приховати сліди втоми чи зачесати неслухняне пасмо. Просто стояла й дивилася. Наче в очах хотіла знайти відповідь: чи готова я до цієї розмови?

Марта проходила повз кімнату з рушником на голові, помітила мене й зупинилась у дверях.

— Ти така серйозна, що я подумала, ніби готуєшся до допиту.
— Можливо, і готуюсь.
— Він що, зробив щось не так? — Насупилась. — Бо якщо так — скажи. Я готова до бойових дій.

Я не втрималась і посміхнулась.
— Ні. Просто… сьогодні ввечері він хоче поговорити. Серйозно.

Марта театрально закотила очі:
— Від фрази “нам потрібно серйозно поговорити” тягне на істеричну істерику.

— Та ні, це не сварка. Але й не легка розмова. Думаю, це буде… поворот.

— Тоді вдягни щось красиве. Якщо вже поворот — то хай він його не забуде.

— Я не буду влаштовувати побачення, — хмикнула я, кидаючи шарф на плече.

— Не ти — то він влаштує, — кинула вона навздогін.

Я спустилася в їдальню й кілька хвилин просто сиділа біля каміна, втупившись у вогонь. Сестра й Емма зникли нагору — щось готували на завтра. Було тихо, майже затишно, але десь у шлунку крутилось знайоме хвилювання.

Нарешті пролунав дзвінок у двері. Я встала, не поспішаючи, й відчинила.

— Привіт, — сказав Дмитро. Він був у темному пальті, з волоссям, злегка засніженим після дороги. Тримав у руці коробку. — Я приніс штрудель. Теплий. Щоб не лише говорити, а й трохи жити.

Я здивовано посміхнулась:
— Це несподівано.

— Я сьогодні лише таким і живу. — Він ступив у дім і скинув пальто. Його погляд ковзнув по мені швидко, але уважно. — Ти добре виглядаєш.

— Стараюся триматися.

Ми сіли в їдальні. Він налив чаю, розклав штрудель на тарілки — і лише тоді подивився мені в очі.

— Я довго думав, як почати цю розмову. Але вирішив, що прямо буде найкраще.

— Добре, — сказала я тихо.

— Я хочу бути поруч, Олено. Не лише тому, що сталося. Не через обов’язок чи почуття провини. А тому, що я не можу більше поводитись так, ніби ти для мене — просто партнер у проєкті.

Я мовчала. Слова застрягли десь у горлі.

— Я не прошу відповіді зараз. І не тисну. Просто хотів, щоб ти знала — я вже зробив свій вибір.

Я зітхнула й обережно відставила чашку.

— Ти обираєш мене, Дмитре… але я — ще тільки вчуся обирати себе. І не знаю, чи готова вмістити в це "себе" ще когось.

— Я не кваплю, — сказав він тихо. — Просто залишусь. Поряд. Якщо дозволиш.

Це прозвучало майже як обіцянка. Без надмірної ніжності, без пафосу — чесно й просто. І саме тому я кивнула.

— Залишайся.

У повітрі зависла тиша. І, здається, щось важливе в ній змінилось