Розділ 57. Безповоротні рішення

Я вийшов із її маєтку і одразу втягнув у груди свіже повітря. Мороз трохи кусав обличчя, але це лише допомагало зібратись із думками. Голова була заповнена всім одразу — тріщиною в бетоні, документацією, "БудІнвестГруп", тією плитою, що могла вбити Олену… і нею самою.

Її усмішка за сніданком. Те, як вона сиділа, приховуючи біль, але не втрачала гідності. Та сила в погляді — така вперта, як завжди. І водночас — щось нове. Уразливість, яку вона більше не намагається ховати від мене.

"Поговорити серйозно" звучить занадто просто. Але я не можу сформулювати це інакше. Щось між нами змінилось. І тепер я або відкрито зроблю крок назустріч — або відступлю. Вперше за довгий час я не знаю, як правильно.

У кабінеті мене вже чекав Марко. Як завжди, з планшетом, двома кавами та поглядом людини, яка вже встигла перечитати пів світу, поки я доїжджав.

— Виглядаєш так, ніби не спав.
— Тобі здалось, — кинув я, кидаючи пальто на вішак. — Є новини?

— Поки нічого нового з тією підрядною фірмою. Андрій працює через знайомих, але потрібен час. А от по камерах ще знайшли щось цікаве — певні дивні переміщення техніки на майданчику кілька днів тому. Схоже, їх хтось умисно ставив не за планом.

— Хтось із наших?

— Поки не зрозуміло. Підозрюю, що це може бути хтось із зовнішніх — підрядники, які мають доступ після робочого часу. Ми вже прослідковуємо.

Я кивнув і сів за стіл.
— Дякую. Але зараз одне прохання. Не роби різких рухів, поки я не поговорю з Оленою.

— Вона знає?

— Частково. Але цього замало. Після того випадку... я більше не хочу ризикувати. Хочу, щоб вона розуміла, куди ми входимо. Я теж.

— І що саме ти їй скажеш? — Марко дивився на мене над чашкою кави.

Я поглянув у вікно.
— Те, чого вона, можливо, й не хоче чути. Що я більше не вдаю, ніби між нами нічого немає. Що я не просто хочу її захистити — я хочу бути поруч. Не тимчасово. Не випадково. А всерйоз.

Марко мовчав. Лише злегка усміхнувся.
— Нарешті, — кинув він. — Я вже втомився вгадувати, скільки ще сцен у цьому "серіалі" ви витримаєте, перш ніж хтось зізнається, що вже по вуха.

— А якщо вона не по вуха?

— Якщо ти цього не скажеш — не дізнаєшся.

Я підвівся й узяв пальто.
— Я повернусь пізніше. Маєток. Вечір. Не турбувати. І каву не забудь залишити в термосі — згодиться.

Марко кивнув, і я вийшов.

У повітрі пахло снігом. І, здається, відповіддю.