Розділ 54. «Прокидаючись у новому дні»

Я стояла, ніби заворожена, дивлячись на зачинені двері. Дмитро вже вийшов, але образ його оголеного торсу залишався перед очима, немов надто яскрава картина, що не зникає. Його тіло було ідеально підкачаним — міцні плечі, мускулисті руки, що натякали на роки тренувань і сили, та струни м’язів, які плавно рухалися під шкірою.

Особливо мене вразило татуювання біля ключиці — невеликий тонкий візерунок, що виглядав, наче стріла або символ, з яким він, певно, не хоче розлучатися. Мені стало цікаво, що це могло означати.

Я не могла стримати легке почервоніння на щоках, яке розповзалося від грудей до обличчя. Чому мене так зачепило це? Він же Дмитро — суворий, холодний бізнесмен, а я… я майже збентежена.

Розум намагався вигадати мільйон причин, щоб пояснити цей дивний стан. «Можливо, це все стрес… А може, він просто добре виглядає. І все!» — думала я, намагаючись не дивитися у дзеркало, де мої очі палали трохи яскравіше, ніж зазвичай.

Раптом двері тихо відчинилися, і в кімнату зайшла Марта, моя сестра. Вона була у своїй звичній розслабленій позі, з легкою усмішкою, і притримувала чашку кави.

— Олено, — промовила вона, помітивши мою задумливість, — ти так голосно кричала раніше! Що сталося?

Я швидко намагалася прийти до тями, збираючи думки, щоб не видатися занадто вразливою.

— Та ні, просто несподіванка, — пробурмотіла я, відводячи погляд і намагаючись звучати буденно. — Все добре, не хвилюйся.

Марта ступила ближче, розгледіла мій вираз обличчя і хитро усміхнулася:

— Олена, ти ніколи не приховуєш емоції, тож якщо це було так голосно — мабуть, було щось цікаве.

— Ну… — я зітхнула, розуміючи, що не втечу від цієї розмови, — Дмитро… він…

— Ти закохалась? — перебила вона з усмішкою, зазираючи мені у вічі.

Я почервоніла ще більше і кинула їй погляд, який був і грізним, і водночас смішним.

— Не смій так говорити! — випалила я, намагаючись сховати посмішку. — Це складніше, ніж ти думаєш.

Вона підійшла і обійняла мене за плечі:

— Якщо щось — я завжди поруч. Не тримай все в собі.

Я відчула тепло і підтримку, які так потрібні в ці складні дні.

— Дякую, — прошепотіла я. — І знаєш, можливо, він таки не такий вже й холодний, як здається.

Марта хитнула головою, продовжуючи усміхатись:

— Тож тримайся, сестричко. І наступного разу не кричи так голосно, бо ми майже викликали пожежних.

Я реготнула, відчуваючи, що знову живу, і що попереду — нові, хоча й непрості, але вже трохи тепліші дні.