Розділ 52. «Тиша не завжди безпечна»

— Та обережніше ти! — скривилась я, коли Марта, мов медсестра-початківець, намагалась зняти з мене светр.
— Не скигли, це ж твоя улюблена сторона впертості! — буркнула вона, але голос її затремтів.
— Олена, тримайся за плече. Обережно, я вже майже… — Емма нахилилась ближче, м’яко торкнулася моєї руки. — Отак. Добре. Молодець.

Після всього, що сталося, мені навіть не хотілося сперечатися. Тіло нило, в голові шуміло, а дівчата кружляли біля мене, як турботливі бджоли. І, як не дивно, це трохи заспокоювало.

— Дмитро щось сказав про причину? — обережно поцікавилася Марта, зосереджено натягуючи на мене теплу кофтину.

— Так, — кивнула я. — Він вважає, що це не випадковість. Що хтось навмисне підриває наш проект. І ця плита — не перша аномалія.

Емма поглянула на мене поверх кружки з чаєм, брови трохи зсунулися.

— Ти серйозно? Виходить, це… диверсія?

— Я не знаю. Але він уже почав розслідування. Подзвонив Марку. Дмитро впевнений, що це не просто збіг.

— Добре, що ти жива, — прошепотіла Марта, опускаючи очі. — А могла ж…

— Я знаю, — перебила я. — Але давайте не зараз. Просто... я хочу відпочити.

Вони залишили кімнату майже на пальчиках. Емма на прощання поправила мені ковдру, а Марта швидко поцілувала в лоб, як у дитинстві.

Я заснула майже миттєво, з головою в подушку, відчуваючи слабкий запах лаванди — мабуть, щось від Емми. Уві сні було легко. Тато. Магнолія. Щастя.

Світло.

Я прокинулась, коли сірі відблиски світанку лягли на стіни. Все було дивно тихо. Навіть занадто.

І тут — глухий звук. Дзвінок. Не мій. Я впізнала — чужий рингтон.

Повернулась — і завмерла.

Поряд на подушці хтось лежав. Я не бачила обличчя — лише силует і світло екрану телефону, що блимав у його руці.

Серце стиснулося.

Я зойкнула:

— Що за… Хто?..