Розділ 45. «Пошук балансу»

Після того вечора в машині я не міг просто так залишити ситуацію. Наступного ранку, коли сонце ще тільки почало пробиватися крізь зимове небо, я приїхав до маєтку Білецьких.

Олена відкрила двері. Вона була у комфортному світлому светрі і джинсах, волосся зібране у хвіст. Очі — напружені, але мені здалося, що у них проблиск надії.

— Привіт, — сказав я трохи нервово. — Я... хотів поговорити.

— Заходь, — відповіла вона і відійшла в сторону, пропускаючи мене до кухні.

За столом стояла чашка кави, планшет із кресленнями. Олена сіла, не відводячи погляду.

— Вчора... — почав я, відчуваючи, як слова штовхаються одне одному в горлі. — Вчора я переступив межу. Ти була права, я не повинен був... просто так підключати консультанта, не погодивши з тобою.

Вона вдихнула і відповіла:

— Це не тільки про консультанта. Це про те, що ти постійно прагнеш контролювати все сам, навіть там, де я можу справитися.

— Я знаю, — кивнув я. — Мабуть, боюся, що щось піде не так. Але це не виправдання, — знизив плечима. — Обіцяю, що спробую більше слухати тебе і довіряти.

Вона усміхнулася — теплою, хоч і трішки стриманою усмішкою.

— Добре. Тоді почнемо з чистого аркуша. Як щодо того, щоб ми розподілили зони відповідальності? Ти — за організацію будівництва, я — за дизайн і архітектурні рішення. І домовимось радитися один з одним, перш ніж приймати важливі рішення.

— Ідеально, — погодився я. — Але якщо я буду помилятися, не залишай це без уваги.

— І ти теж, — сказала вона. — Не можна ж залишатися у своєму маленькому світі.

Ми посміялися.

Наступні кілька годин ми працювали, обговорювали, іноді жартували, іноді сперечалися, але без напруги, без холодності.

І вперше за довгий час я відчув, що це не просто бізнес. Це — справжня команда.