Розділ 44. «Холод після бурі»

Ми їхали в машині додому. Здавалося б, після того, що сталося на об’єкті, ми повинні були відчувати хоч якусь близькість, якусь полегкість. Але я мовчала. Просто дивилася у вікно на вогні міста, що розмивалися в сльозах снігу.

Дмитро керував тихо, без зайвих слів. Я теж не хотіла починати розмову, хоча серце боліло від нерозв’язаних питань.

Нарешті він озвався:

— Олено, я розумію, що ти досі злишся через консультанта.

— Не просто злюся, Дмитре. Мені неприємно, що ти не поважаєш моїх рішень, — нарешті сказала я, голос трохи прохрипів від хвилювання.

Він поглянув у дзеркало, наче шукаючи правильні слова.

— Я не хотів тебе образити. Просто боявся, що ми застрягнемо.

— А може, проблема не в консультанті, а в твоєму бажанні все контролювати? — холодно відповіла я.

— Можливо, — промовив він, не відводячи очей від дороги.

Тиша знову опустилася на салон.

Я повернула голову до вікна й, здавалося, відчула, як холод зимового повітря просочується крізь скло. Відстань між нами раптом здалася такою ж великою, як і вулиця за вікном.

— Дякую, що довіз додому, — тихо сказала я, намагаючись хоч трохи розтопити цей лід.

Він кивнув і додав:

— Я хочу, щоб ми розуміли одне одного. І щоб це був не лише бізнес.

Я подивилася на нього. У його зелених очах я побачила щиру відвертість, яка змушувала забути про образу.

Але було зрозуміло: до справжньої довіри ще далеко. І цей шлях ми мусимо пройти разом.