Розділ 43. «Між стінами»

Я сидів за кермом уже пів години, коли нарешті озирнувся на неї. Олена — поруч, у темно-синьому пальті, зібраним волоссям і таким виразом обличчя, що міг заморозити воду в пляшці.

Ми не обмінялися жодним словом із моменту, як сіли в машину. І хоч радіо грало щось нейтральне, тиша була гучнішою за музику.

— Не думав, що після свят у нас буде перша сварка через Zoom-консультанта, — сказав я, щоб розрядити повітря.

— Це була не сварка, а попередження, — відповіла вона, не повертаючи голови.

— Прийняв, — коротко кинув я. — Справді.

Ще хвилина тиші. Потім вона глибоко вдихнула й повернулась до мене.

— Вибач, якщо була різкою. Просто… я надто багато вклала в цей проєкт, щоб дозволити комусь ним керувати замість мене.

— Я це бачу. І поважаю, — сказав я щиро. — Тому й запропонував усе переглядати разом.

Олена кивнула, і на цьому ми закрили тему.

Об’єкт зустрів нас сірим бетоном і сирим повітрям. Робочі ходили між перекриттями, інженер уже нас чекав біля центрального входу. Ми швидко пройшли по периметру, перевірили укріплення колон, запланували зміни в конфігурації холу. Працювали чітко. Сильно. Як двоє, що знають, куди йдуть.

Поки ми заходили в одну з бокових частин майбутнього готелю, де ще тривали демонтажні роботи, я зупинився біля щита безпеки — один із маркерів тримався на волосині.

— Обережно тут, — кинув я.

Олена пройшла трохи далі. І саме в ту мить щось хруснуло над її головою.

— Олено! — закричав я й рвонув уперед.

Плита — бетонна панель на тимчасовому кріпленні — хитнулася. Я встиг лише одне: різко відштовхнути її вбік і притиснути до себе.

Ми разом впали на бетонну підлогу. Її тіло накрило моє, наші обличчя — на відстані подиху. А за мить із дзвоном впала плита — просто туди, де вона стояла секунду тому.

Кілька секунд було тільки дихання. Її — прискорене. Моє — гучне.

— Ти в порядку? — прошепотів я, все ще притискаючи її до себе.

— Так… здається… — вона підвела голову і глянула мені в очі. — Що це, чорт забирай, було?

— Плита не закріплена. І я вчасно побачив. — Я ковтнув повітря. — І слава Богу.

Ми ще лежали так кілька секунд. Потім я допоміг їй підвестись. Робітники вже підбігли, хтось кричав у рацію.

Олена мовчки сіла на край бетонного блоку, притиснувши руки до грудей.

— Я думала, ти знову перебільшуєш. А ти просто врятував мені життя, — прошепотіла вона.

— Хоч щось хороше від мого параноїчного контролю, — намагався пожартувати я, хоч серце все ще билося в горлі.

Вона глянула на мене. І в її погляді було щось зовсім нове. Ні не подяка. Не страх. А щось, що змушує затамувати подих.

Ми поїхали з об’єкта мовчки. Але в машині вже не було холодної тиші.

Було тепло. І погляд, який залишався навіть тоді, коли очі відвертались.