Розділ 42. «Не твоє рішення»

Я звикла все готувати заздалегідь. Тим паче — поїздку на об’єкт, куди ми з Дмитром збирались удвох. У мене були плани: зробити нові заміри, перевірити бетонування, уточнити питання з вентиляційними шахтами.

Але о десятій ранку в моєму кабінеті з’явився він — спокійний, впевнений, із якоюсь внутрішньою рішучістю, яка мене, відверто кажучи, трохи дратувала.

— Я домовився, щоб на об’єкті нас зустрів керівник технагляду. І ще — я вирішив підключити консультанта з Києва. Архітектора з досвідом у подібних проєктах. Він приєднається до нас онлайн, коли будемо на місці.

— Ти що зробив? — я обережно поставила планшет на стіл і підняла погляд. — Без узгодження?

— Це прискорить роботу. Ми не маємо часу. А це — не новачок, він у справі двадцять років.

— Мені байдуже, скільки він у справі. Дмитре, ми разом ведемо цей проєкт. Ти не маєш права самостійно приймати подібні рішення.

— Я генеральний замовник, — спокійно відповів він. — Маю.

Його тон був рівним. А мій — уже трішки надтріснутим:

— Це не про папери і не про статуси. Це про довіру. Якщо ми домовились працювати разом — то не поодинці, розумієш?

— Я бачу, що деякі рішення буксують. І якщо треба — я беру ініціативу.

— Не твоє рішення, — сказала я чітко. — І не в твоїй компетенції обирати, кого і коли долучати до проєкту. Якщо хочеш радитись — радися. Якщо хочеш контролювати все — я вийду з цієї гри.

Ми стояли майже впритул. І я бачила, як щелепа в нього напружилась.

— Ти справді вийдеш? Зараз, на цьому етапі?

— Якщо доведеться.

Мовчанка. Занадто довга.

Він трохи відступив, провів рукою по шиї — жест, який я вже почала впізнавати, коли він стримується.

— Добре. Я мав сказати заздалегідь. І не мав тиснути. — Він подивився на мене. — Але я не можу дозволити, щоб через наші… емоції проєкт постраждав.

— Я теж. Але саме тому я не дозволю робити з мене “архітектора-фасаду”. Або працюємо як партнери. Або ніяк.

Він кивнув.

— Тоді, як партнери. І — без сторонніх, поки ми не погодимо це обидвоє.

Я вдихнула. Глибоко. Напруга трохи відступила. Але не повністю. У цій роботі не було місця для “майже довіри”. Все або нічого.

— Через тридцять хвилин виїзд, — сказала я. — Не запізнюйся.

— Я вже тут, Білецька. І, здається, не планую йти.

І він пішов. Але слова зависли в повітрі — дивні, не зовсім про роботу. І я чомусь знала: на об’єкті цього разу буде ще складніше.