Розділ 40. «Те, що болить, але не зникає»

Мороз був м’який, приємний. Такий, що не кусає, а навпаки — ніби намагається освіжити. Після сніданку Олена кивнула в бік веранди й сказала:

— Пішли. Я знаю місце.

Я знав, куди вона веде. І коли ми опинилися біля магнолії, то мовчки сіли на стару лавку, обтрушену від снігу. Вона загорнулась у шарф, притискаючи долоні до чашки з чаєм, який прихопила з кухні. Я просто сидів поруч. Близько, але без натяку на нав’язливість.

— Ти говорив, що закрив компанію після втрати, — сказала вона тихо, не дивлячись на мене. — Що сталося?

Я довго мовчав. Вітерець підкидав сніжинки, вони повільно сідали їй на волосся. Кожна — як крихітна, тиха пам’ять.

— Це була моя сестра, — почав я. — Єва. Молодша на п’ять років. Найживіша людина, яку я знав. Вона завжди казала, що я надто серйозний, і називала мене “роботом із серцем”. А потім... її не стало. Аварія. Водій, телефон, червоне світло. І все.

Вона нахилила голову, мов дозволяючи собі розділити цю тишу.

— Я не міг залишитись у тому офісі. У кожному проєкті, у кожному додатку — її голос, її жарти, її музику. Вона створювала логотипи, тестувала інтерфейси, жартувала над нашими рекламними кампаніями… А тоді — порожнеча.

Я не помітив, як стис кулак. Навіть зараз, згадуючи, серце билося швидше.

— Мені здавалося, якщо я просто... все закрию — воно перестане боліти. Але не перестало.

— Не перестає, — сказала вона тихо, як відлуння. — Просто... змінюється.

Я подивився на неї. Вона вже не ховалася в шарф, не уникала мого погляду. Навпаки — сиділа прямо, з тією самою внутрішньою стійкістю, яку я в ній давно помітив.

— А ти? — запитав я. — Коли ти говориш про маму... Відчувається, що там не просто спогад.

Вона мовчала трохи довше.

— Вона пішла, коли мені було дванадцять. Рак. Дуже швидко. Майже без шансів. А потім — тиша в домі. Тиша замість її сміху, замість італійських пісень, які вона вмикала, готуючи пасту. Відтоді я тягнулася до всього італійського, — усміхнулась крізь сум. — Мова, архітектура, культура... Це був мій спосіб залишити її при собі. Я не змогла сказати їй "прощавай". Тому просто... не відпускала.

Ми мовчали. Просто сиділи вдвох — поруч із деревом, яке було символом її батька, її дитинства. І вперше за довгий час я відчув — це не просто магнолія. Це її корені. Її пам’ять. І тепер, можливо, моя теж.

Я простягнув руку й накрив її пальці.

— Я не обіцяю, що зможу бути... ідеальним. У мене теж багато уламків.

— А я не ідеальна, Дмитре. Я просто — справжня.

Ми сиділи отак, тримаючись за руки, поки сніг тихо падав на гілки. І світ, здавалося, затихав разом із нами.