Розділ 39. «Ніч, яку не забути»

Коли я прокинулась, за вікном усе ще падав сніг. Легкий, ледь помітний, як пудра на тістечках, які Емма вчора заховала з криком "це тільки для гостей, не чіпати!".

В будинку було незвично тихо. Занадто, як для першого січня, коли з десяти людей у домі принаймні троє зазвичай хроплять у різних кутках, один шукає зарядку, а ще хтось із похмілля читає інструкцію до кавоварки.

Я лежала, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, що саме змінилося.
Бо щось таки змінилось.

Можливо, це був сніг. А може, вечірній танець під джаз. Можливо, його поцілунок.
А, може, те, як він слухав мене біля магнолії — не перебивав, не намагався «поремонтувати» мої емоції, як це роблять більшість чоловіків. Просто був поряд.

Я зітхнула й потягнулась, намагаючись розігнати легку млосність, що залишилась після шампанського й несподіваної кількості тепла.

— Доброго ранку, сонячне божевілля, — донісся з коридору голос Емми. — Якщо ти вже не спиш, одягай щось тепле. Я готую глінтвейн, Марко знайшов старий програвач, і здається, Артем забув, що тепер у нас сусіди.

— Вони й так нас ненавидять, — буркнула Марта знизу. — Після тієї псевдо-ковзанки й лазерного шоу в саду.

Я усміхнулася й встала. На підлозі, біля крісла, лежав плед. Той самий, у який ми з Дмитром загорнулись після повернення з саду. І, чомусь, ця деталь зігріла більше за батареї.

Коли я спустилась на кухню, атмосфера була... як з кіно.

Артем у светрі з єдинорогом намагався зробити каву, підморгуючи Марті, яка робила вигляд, що не помічає, хоча щоки у неї були рожеві.
Емма наспівувала щось французьке й намагалася змусити Марка підспівувати.
Дмитра ще не було, але я чомусь знала: коли з’явиться — одразу знайде мене поглядом.

— Я зробила новорічне печиво, — сказала Емма з гордістю. — У вигляді котів, глінтвейнових келихів і… магнолій.

— Ти всерйоз? — я підняла брови.

— Я серйозна, як ніколи. Твоє дерево — офіційний символ свята.

Я взяла печиво-магнолію й посміхнулась.

У цей момент двері на кухню відчинились. І він зайшов. У тому ж светрі, з розкуйовдженим волоссям і легким запізненням на кілька емоцій.

— Доброго ранку, — сказав Дмитро. Його погляд знайшов мій за лічені секунди.

— Тобі що, сніданок у ліжко не подали? — пожартувала Емма, не втрачаючи шансу.

— Я сподівався, що господиня запросить особисто, — відповів він, дивлячись тільки на мене.

Я зробила ковток чаю, щоб приховати посмішку.
Ні, я не знала, що буде далі. Але точно знала — цей ранок почався інакше.
І вперше за довгий час я не хотіла тікати від цього “інакше”.