Розділ 38. «Те, що залишається»

Після поцілунку вона не відступила й не відвернулась. Навпаки — подивилася мені просто в очі, глибоко і мовчки. Я вже було хотів щось сказати, але вона поклала долоню мені на груди, ніби просила зачекати.

— Одягни куртку, — тихо мовила.

— Що? — я автоматично озирнувся. — Надворі сніг.

— Саме тому. — Вона усміхнулася куточками губ. — Я хочу тобі дещо показати. Обіцяла ж.

Я, не розуміючи до кінця, попрямував у гардеробну, натягнув куртку поверх светра. Коли повернувся, вона вже стояла біля дверей, закутавшись у теплий шарф, з ліхтариком у руці.

Ми вийшли на подвір’я. Було тихо. Сніг м’яко падав, шар за шаром огортаючи дерева, дах і стару лавку біля магнолії. У повітрі — аромат дров’яного каміну, яким просочився весь маєток. Дихати було легко.

— Ти добре пам’ятаєш, як усе починалось? — раптом запитала вона.

— Що саме?

— Життя. Справжнє. Не офіси, не дедлайни, не проєкти... А оте дитяче щастя, коли ти ще не боїшся світла або темряви, не ховаєш емоцій і не забуваєш, хто ти.

Я не відповів. Просто йшов поруч, слухаючи хрускіт снігу під ногами.

Вона привела мене до магнолії. Тієї самої — накритої снігом, височенної, з підсвіченими гілками.

— Тато посадив її, коли мені було п’ять. — Її голос злегка тремтів, не від холоду. — Мама тоді вже хворіла. А він казав: “Це дерево буде цвісти кожного року. Навіть коли все навколо здаватиметься мертвим — воно пам’ятає, як розквітати”.

Вона поклала руку на стовбур, ніби віталась зі старим другом.

— І я теж пам’ятаю, Дмитре. Що б не траплялося. Хто б не йшов. Що б я не втрачала. Це — частина мене. Мій спогад про світ, який я не хочу віддати повністю. Навіть коли все в житті змінюється.

Я дивився на неї, не перебиваючи. І, мабуть, уперше по-справжньому зрозумів: вона тримається не за минуле. Вона тримає його в собі, як щось дороге, як основу. І тому не падає.

— Я не прошу тебе зрозуміти це повністю, — сказала вона. — Але якщо вже ти тут... То будь ласка, не намагайся змінити те, що не потребує змін.

Я підійшов ближче й доторкнувся до її руки.

— Я нічого не хочу змінювати. Просто... хочу бути поряд, якщо дозволиш.

Вона усміхнулася. І цього разу — щиро. Без іронії.

— Тоді йди за мною. Бо я замерзла, як ця магнолія. Хоча вона, здається, міцніша.

— Суперницю тобі знайшли, — хмикнув я.

— Вона тут була до тебе. І, якщо що, переживе, — кинула вона, обертаючись на ходу.

І я пішов за нею. І, здається, вперше відчув, що це не я веду. А слідую за кимось, хто точно знає — куди й навіщо.