Розділ 37. «Після півночі»

Я не пам’ятаю, коли востаннє святкував Новий рік без офіційних тостів, ділових костюмів і людей, яких більше цікавили контракти, ніж святковий настрій. Тут усе було іншим.
Живим.
Теплим.
Справжнім.

Я приїхав одним із останніх — з подарунками в багажнику, кількома пляшками хорошого вина і нервами, які, чомусь, не давали спокою.
Це було вперше, коли я їхав не в готель, не на закриту подію, а у дім.
До неї.

У холі мене зустріла Емма — з посмішкою, яка нагадувала рекламу зубної пасти, і в новорічному светрі з оленем.
— Вітаю, пане генеральний. У нас для вас немає дрес-коду, але є обов’язкова участь у танцях, — сказала вона, забираючи одну з коробок.

Артем уже бігав по двору в ковзанах, які ковзали по пластику гірше, ніж його жарти по настрою Марти. Та, своєю чергою, зобразила легке презирство й робила селфі з Еммою біля ялинки.

Я стояв у вітальні, роздивляючись усе — старі меблі, оновлену люстру, магнолію за вікном, що сяяла гірляндою. І тоді вона вийшла з кімнати.

Олена.

Світло з ялинки відбивалося в її волоссі, а сукня була… ні, не вульгарна, не пафосна — саме та, яка змушує тебе мовчати, бо всі слова зникають.

— І як я маю тепер зосередитися на розмовах про погоду? — прошепотів я, коли вона підійшла ближче.

— Просто посміхайся й махай, як пінгвін, — відповіла вона з усмішкою.

Ми обмінялись подарунками. Від неї — набір архітектурних ескізів старого Франківська, зібраних у міні-альбом. Від мене — невеликий браслет із гравіюванням: Forma mentis mutatur cum loco.
("Думка змінюється з місцем").

— Латиною? — здивувалась вона.

— Ти ж в Італії вчилась, — відповів я. — Іноді зміна місця — найкраща форма терапії.

Ближче до півночі всі вже зібралися у великій залі. Хтось відкривав ігристе, Артем налаштовував плейлист, Юля жартувала з Марком, а я стояв трохи осторонь.
Спостерігав. За обличчями. За нею.

Коли пробило північ, ми всі разом рахували до десяти. Було шумно, емоційно, без фальші.

І потім, коли всі обіймалися, віталися, піднімали келихи, я підійшов до неї.

— Ми домовлялися, — сказав я. — Перший танець — за мною.

— Не пам’ятаю, щоб я погоджувалась.

— Це було схоже на згоду.

— Ти завжди все так інтерпретуєш? — запитала вона, вдаючи стриманість, хоча очі її світились.

— Тільки якщо дуже хочу танцювати.

Я взяв її за руку і повів у центр кімнати, де грав старий джаз. Ніхто не звертав особливої уваги — всі були зайняті своїм. І це був наш момент.

— І як ти думаєш, цей рік буде кращим? — тихо запитала вона, поклавши голову мені на плече.

— Він уже кращий, — відповів я.

І, коли музика стихла, а ми стояли зовсім близько, я просто нахилився і поцілував її. Без пафосу. Без надлишку пристрасті. Просто… чесно.

Бо вперше за довгий час я більше не ховався за роботою. І не тікав від того, що важливе.