Розділ 33. «Кава у Юлі»

Ми домовилися зустрітися в маленькому затишному кафе на околиці центру — місці, де працювала моя однокласниця Юля. Вона колись мріяла про власну справу, і тепер тримала це кафе, хоч сама сьогодні не могла прийти — була зайнята важливою зустріччю.

Я прийшла трохи раніше, щоб заспокоїти нерви. Світло крізь великі вікна ледь освітлювало теплі дерев’яні столи, а запах свіжозвареної кави створював особливу атмосферу.

Дмитро зайшов хвилин за десять після мене. Його погляд миттю зустрівся з моїм — і я помітила в ньому ту саму знайому іскру, яка ще нещодавно запалила між нами полум’я.

— Привіт, — сказав він, сідаючи за столик.

— Привіт, — усміхнулась я. — Юля сьогодні не прийшла, каже, що роботи повно.

— Шкода, — відповів Дмитро, — але це не завадить нам розслабитися.

Ми замовили каву, і розмова легко перейшла з офіційного тону в більш невимушений. Дмитро сміявся над моїми жартами, а я захоплювалася його здатністю слухати — так, ніби він справді хоче знати все про мене.

— Пам’ятаєш нашу суперечку про фасад? — підкинув він, посміхаючись.

— Як же ні! — відповіла я, — ти був впертий, наче баран, а я — справжній архітектор.

— Ха-ха, — засміявся Дмитро, — чесно кажучи, мені подобається цей баран.

Наші жарти лунали тихо, наче ми ділилися таємницею, яку знали лише ми.

Коли каву допили, Дмитро запропонував прогулятися.

— Погода не дуже, — зауважила я, — холодно і сніг сипле.

— Саме те, що треба, — відповів він, взявши мене за руку.

Ми вийшли на вулицю, де вулиці Івано-Франківська вже вкрив сніг. Ліхтарі відкидали м’яке жовтувате світло, і світ здавався затишним, ніби спеціально для нас.

Ми йшли повільно, мов боячись порушити цю тишу. Під ногами хрустіло сніг, а холод освіжав щоки. Дмитро час від часу поглядав на мене, і я відчувала, що між нами зникає весь цей соціальний натяг.

— Ти знала, що в Івано-Франківську є місце, де взимку збираються всі музиканти? — несподівано запитав він.

— Ні, — відповіла я, — а де?

— Там, на тій маленькій площі, що за рогом, — посміхнувся Дмитро. — Хотів би тебе туди колись запросити.

Я відчула легке тепло в грудях.

— Чекаю з нетерпінням.

Ми розмовляли про дрібниці — про музику, улюблені фільми, дитячі мрії. І хоча холод пробирав до кісток, поруч із ним було тепло.

У якийсь момент він зупинився, повернувся до мене і, не відводячи погляду, стиснув мою руку.

— Ти неймовірна, — прошепотів.

Я усміхнулася у відповідь, відчуваючи, що це справжній момент — не просто між роботою і справами, а щось глибше.

Наша прогулянка плавно переходила у вечірню казку — сніг кружляв у повітрі, і ми мовчки йшли поруч, насолоджуючись кожною миттю.