Розділ 32. «Не можу стримуватись»

Коли Дмитро нахилився до мене, і його губи торкнулися моїх, світ раптом зупинився. Я відчула, як серце шалено застукало в грудях — ніби хотіло вибратися назовні, стрибнути в цю хвилю, яка накрила мене з головою.

Цей поцілунок був несподіваним і водночас неминучим. Немов увесь цей час між нами текла тиха ріка, і тепер вона вийшла із берегів. Його слова — «я не можу це стримувати» — прозвучали так щиро, що я відчула, ніби він відчуває все це не менше за мене.

Я ледве відірвалася, щоб подивитися йому в очі. Там було більше, ніж просто напруга чи бажання. Було щось тепле, справжнє, те, що не можна було приховати. Це було як зламати довгу холодну стіну й знайти вогонь, який горів у темряві.

«Дмитре…» — прошепотіла я, намагаючись уповільнити цей шалений темп, який взяв мене в полон. — «Я теж відчуваю це… Але нам потрібно йти повільно. Знаєш, я боюся… не втратити себе у цьому».

Він посміхнувся, і ця посмішка була теплою, тихою обіцянкою, що не поспішає.

— Я знаю, — відповів він, — і я поважаю це. Просто хотів, щоб ти знала, що я тут, і це не тимчасово.

Ми стояли на холодній бруківці, навколо тихо падали сніжинки, які ніби впліталися у нашу маленьку історію. Світ здавався далеким і неважливим — важливо було лише те, що ми знайшли одне одного серед усієї цієї суєти.

Я відчула, як він ніжно стиснув мою руку, і це просте дотикання заспокоїло всі тривоги.

— Знаєш, — тихо сказала я, — іноді я думала, що все, чого я хочу — це збудувати міцний фундамент у роботі, у житті. Але тепер розумію, що це набагато більше. Це про те, щоб віддати частину себе. І це лякає.

Він нахилився ближче, і я відчула тепло його дихання.

— Ми зробимо це разом. Крок за кроком.

Ми продовжили йти містом, де світло ліхтарів переливалося в снігу, створюючи магічну атмосферу. Здавалося, що час зупинився, і в цьому застиглому моменті було місце лише для нас двох.

Я відчувала, як поступово страх відступає, поступаючись місцем надії. Тому що іноді треба ризикнути, щоб знайти справжнє.