Розділ 31. «Вечір без планів»

Я вже кілька хвилин сидів за столиком у ресторані, намагаючись заспокоїтися. Звичайно, це не було легко — стільки справ, думок про проект, про напруженість між нами. Але я розумів, що сьогодні треба відкласти все і просто побути тут.

Раптом двері різко відчинилися — і вона з’явилася в світлі. Олена. Вона крокувала впевнено, а сукня, яку вона вдягла, підкреслювала всі її переваги, від чого я не міг відвести погляд.

«Чорт, — подумав я. — Вона виглядає приголомшливо. Чому я не бачив цього раніше?»

Коли вона помітила мій погляд, посмішка розцвіла на її обличчі, і вона сіла навпроти мене.

— Ти що так дивишся? — піджартувала вона з іскрою у голосі.

— Вибач, — я трохи посміхнувся, — просто не звик бачити тебе такою… вогняною. Ти виглядаєш чарівно.

— Емма і Марта влаштували мені «міні-перевтілення», — зізналася вона, закочуючи очі. — Хотіли, щоб я «знесла тобі дах».

— Вони це зробили, — відкинув голову назад і засміявся. — І я, здається, вже забув, що хотів говорити.

Вечір був наповнений легкою бесідою — про дитинство, мрії, смішні моменти з навчання. Ми не зачіпали роботу, договори чи проблеми. Просто сміялися і слухали одне одного.

— Ти колись падав з велосипеда? — запитала вона з лукавою посмішкою.

— Часто, — відповів я. — Але завжди піднімався, щоб довести, що не програв.

— Оце дух! — пожартувала вона, піднімаючи келих. — Ти в цьому виглядаєш набагато краще, ніж у офісі.

Я сміявся, але відчував, що між нами зникають стіни напруги.

Коли ми закінчили вечерю, я відчув, що це не кінець вечора. Погляд її очей говорив більше, ніж слова.

— Прогуляємось? — запропонував я, підводячись зі стільця.

Вона злегка похитала головою, але посміхнулася.

— Чому б і ні?

Ми вийшли на холодне зимове повітря. Вулиці Івано-Франківська були вкриті легким снігом, а ліхтарі дарували місту затишний теплий світло.

Я йшов поруч, але не міг відірвати погляду від неї. Кожен її рух, кожна посмішка запам’ятовувалися мені.

Раптом я зупинився, взяв її руку в свою, і повільно нахилився.

Її очі широко розкрилися, а губи злегка тремтіли.

— Олено, — прошепотів я, — я не можу це стримувати.

І ми поцілувалися. Легкий дотик, який розтопив усю холодну зимову ніч.

Це був момент, коли всі бар’єри впали, і лишилися тільки ми.