Розділ 27. «Звіт тижня або хто кого підтримає?»

Кімната для нарад була затишною, але цього ранку атмосфера відчутно загострилась. Я сидів на чолі столу, дивлячись на двох, хто мали відзвітувати: мою сестру Марту і брата Артема. Вони вже другий тиждень працювали разом, але їхня взаємодія нагадувала швидше холодний двобій, ніж командну роботу.

— Добрий ранок, — почав я, — сподіваюся, у вас є що показати.

Марта швидко відкрила планшет, на екрані з’явилися креслення та макети інтер’єрів.

— За цей тиждень ми з Артемом опрацювали дизайн вестибюля, додали інтерактивні елементи на стенди, — почала вона. — Також я запропонувала варіанти кольорової гами, які краще вписуються у загальну концепцію.

— Візуальна складова підкріплена моїм додатком, — додав Артем, — де гості можуть не тільки орієнтуватися, а й слухати інформаційні подкасти про історію місць.

Я уважно слухав, але помітив, як між ними час від часу пробігали короткі, ледве помітні погляди. Марті вдавалося тримати професійність, але Артем, здавалось, не відпускав моментів, щоб «підколоти» її.

— Можливо, — вставив Артем з ледве помітною усмішкою, — Марта трохи занадто закохана в традиційні кольори. А нам потрібно щось більш «живе», щоб це не було музеєм.

— А твоя «живість» минулого тижня призвела до того, що сервер падав через надто навантажений медіафайл, — парирувала Марта, — тож твоя «живість» теж має межі.

— Зате мої баги виправляються швидко. А традиції — це те, що тримає проєкт на плаву, — відповів Артем.

— Ну гаразд, — перебив я, щоб заглушити цю словесну дуель. — Головне — результат. Враження від роботи?

Я глянув на Олену, яка сиділа збоку і уважно слухала.

— В цілому, я задоволена, — промовила вона, — але хотілося б бачити більше узгодженості між вами.

— Ми працюємо над цим, — додала Марта, — хоч іноді здається, що ми говоримо різними мовами.

— Можливо, нам варто проводити спільні зустрічі частіше, — запропонував Артем, підморгуючи мені.

Я зауважив, як Олена кинула йому суворий погляд.

— Так, — кивнула вона, — і хочеться, щоб це було конструктивно, а не змагання, хто кого підколе.

Марта і Артем мовчки подивилися один на одного, ніби готуючись до наступного раунду, але слова не лунали.

— Добре, — сказав я, — продовжуємо в тому ж дусі, але без особистих колотнеч.

Розмова повільно переходила в більш робочу площину, але я відчував, що справжня робота ще попереду — не лише над проєктом, а й над їхніми стосунками.