Розділ 24. «Тільки не дякуй»

Я прийшла в офіс трохи раніше, ніж планувала. Може, хотіла уникнути зайвих поглядів. Може, просто хотіла трохи тиші перед черговим колом «узгоджень» і «необхідних правок».

Замість кави взяла м’ятовий чай. Щось у мені все ще тремтіло після того дня на об’єкті. Не страх, ні — скоріше… відлуння. Як після грому, коли ти вже в безпеці, але тіло ще пам’ятає звук.

Коли я зайшла до переговорної, Дмитро вже був там. У сірому светрі, без піджака, з горнятком кави в руці. Він виглядав… спокійно. Як завжди. Але погляд ковзнув до мене швидше, ніж завжди.

— Доброго ранку, — сказала я, стримано.

— Привіт, — відповів він. Ненадовго замовк. — Як рука?

— Нічого. Лише синяк. — Я сіла навпроти. — Дякую.

— Не дякуй, — кинув він майже автоматично.

Я здивовано підняла брови.

— Чому?

— Бо тоді це звучатиме як щось... офіційне. Як подяка за послугу. А це не те. — Його голос був рівний, але очі не ховали напруження.

Я кивнула. Між нами знову зависла тиша. Та не та, в якій комфортно, а та, що тріщить десь між плечима.

— До речі, — продовжив він, — я переглянув макети Марти. Неочікувано цікаві рішення.

— Вона старається. І хоче довести, що може бути корисною. — Я вказала пальцем на планшет. — У третьому варіанті кольорова палітра надто холодна, але композиційно — достойно.

— Погоджуюсь. — Він поставив чашку. — Ми можемо дати їй окрему зону — вестибюль. Нехай попрацює самостійно.

— Вона буде в захваті, — мимоволі усміхнулась я.

Дмитро теж ледь усміхнувся. І в цей момент — на секунду — стало легко. Якби не наші погляди, що зустрілися. Якби не ця коротка, нервова пауза, коли обидва зрозуміли, що думаємо одне про інше.

— Я... — почала я, але він перебив:

— Тобі не варто було там стояти. Тоді, під плитою. Ти...

— Не треба. — Я твердо зупинила його. — Я не дитина. Я знала, куди йшла.

— Але не мала ризикувати.

— Ми обоє не мали. Але зробили. І досі тут. — Я глянула йому просто в очі. — І, здається, навіть не посварилися цього разу.

Він хмикнув. М’яко.

— Ще не вечір.

Я усміхнулась. І подумала: щось змінюється. Між нами все ще є суперечки, незгода, історія без довіри. Але тепер — є щось ще.

І це «щось» ставало сильнішим.