Розділ 23. "Ні, мені просто подобається її бачити"

У каміні потріскували дрова. Я сидів у великому шкіряному кріслі у вітальні, з чашкою коньяку в руках, і вже десятий раз прокручував у голові момент, коли Олена опинилась в мене на руках під час інциденту на об’єкті. Не тому, що це було щось надзвичайне. А тому, що... щось у мені змінилось.

— Ти знов задумався, — з усмішкою кинув Артем, вмощуючись на підлозі поруч із кавовим столиком. — Дозволь здогадатись: русяве волосся, сині очі, і тон голосу такий, що хочеться або сперечатись, або цілувати?

— Хто тебе сюди пустив? — буркнув я, відпиваючи.

— Твій брат. Я ключ маю. — Артем театрально склав руки на грудях. — А ще я гість. І прийшов не сам. От він. І він. — Він кивнув на двері, в які зайшли Марко та Андрій.

— Добрий вечір, пане директоре, — Марко посміхнувся і скинув куртку. — Ми принесли піцу. І трохи здорового чоловічого скепсису щодо твого настрою.

— Як ви всі сюди зібралися? — я зітхнув.

— У тебе камін. І алкоголь. — Андрій потис мені руку. — І, головне, тут ти. Нам було цікаво, як ти там після... ну, всього.

— Я в нормі, — кинув я коротко. — Усе під контролем.

— Так і виглядає, — хмикнув Артем. — Особливо коли ти дивишся у вогонь так, ніби там профіль Олени.

— Я не... — я затнувся. — Вона мій партнер у проєкті.

— Ага, партнер. — Андрій розсміявся. — Мені подобається цей офіційний тон. Але ти кожного разу, як її ім’я звучить, наче легенько змінюєшся в обличчі.

— Просто не хочу проблем на об’єкті. — Я поставив чашку на стіл. — У нас складний етап, і…

— І ти врятував її з-під бетонної плити, — Марко вставився, сідаючи з коробкою піци. — І тримав її руку, поки приїхали наші.

— Бо будь-хто зробив би так само, — сухо сказав я.

— Ні, — усі троє промовили майже одночасно.

Настала коротка пауза.

— Окей, — сказав Артем, витираючи руки серветкою. — Якщо серйозно. Ти що, справді думаєш, що можеш отак просто спрацюватися з нею і не зав’язати нічого більшого?

— Я нічого не планую. І не шукаю нічого. — Я відкинувся в кріслі. — Вона інша. І складна. І, чесно кажучи... вона мене трохи вибиває з колії.

— Ага! — Марко підняв вказівний палець. — Це вже щось. Як тільки ти відчуваєш, що хтось ламає твою звичну систему — це сигнал.

— Можеш не філософствувати, — буркнув я. — У мене просто проєкт. І вона в ньому — ключова людина. Все.

— Але ти її поважаєш, — додав Андрій. — Я тебе давно знаю. Ти рідко поважаєш людей так швидко.

— І не намагаєшся їх виправити, — додав Артем.

Я мовчав. У каміні тріснуло поліно.

— Я не знаю, що це. — Я, нарешті, визнав уголос. — Можливо, просто... цікавість.

— Це вже початок, — посміхнувся Марко. — Ну, а ми в будь-якому разі — поруч. Якщо що, подушку принесем.

— Або плед, — додав Артем. — І чай з валеріаною.

Я скрутив очі й хмикнув.

— Ви — ідіоти.

— Але твої ідіоти, — підморгнув Андрій.

Ми ще довго сиділи біля каміна. Говорили про дрібниці, піцу, сміялись. Але десь там, на краю думок, залишалась вона.
Олена.
І я не був певен, що хочу, щоб це минуло.