Розділ 22. Сніг над магнолією

Минуло два дні після інциденту на об'єкті. Ми з Дмитром майже не бачилися — я була занурена у перевірку документації, а він вирішував щось із підрядниками. Але навіть на відстані між нами щось змінилося. В мені залишалося відчуття... не близькості — радше спільного пережитого.

Того дня я вийшла в сад, просто щоб перевести подих. Сніг падав густо, повільно, мов хтось там нагорі вирішив подарувати трохи краси цій похмурій буденності. Я сіла на стару дерев’яну гойдалку між двома липами, накривши пледом коліна.

Поруч — магнолія. Висока, струнка, з тонкими гілками, схожими на музичні ноти. Її посадив тато ще до того, як мама захворіла. Ця магнолія була його обіцянкою весни. І я завжди пам’ятала, як у дитинстві бігала навколо неї босоніж, а тато казав, що це дерево обов’язково зацвіте кожного року — як би не було.

А зараз — сніг. Ніяких квітів, лише біла ковдра на гілках. Але навіть так вона виглядала сильною.

Я обійняла себе руками і нахилилася вперед. У голові — повна тиша. Тільки легкий шум вітру та хрускіт снігу під ногами когось невидимого. З дому ледь долинув запах кориці — мабуть, Емма знову пекла щось із своїх «англійських імбирних штучок», як вона їх називала.

Вона вже майже тиждень жила з нами в будинку. Кімнат у маєтку достатньо, тож місця вистачало всім. Марта останнім часом ночувала у подруги з університету — разом готувалися до заліків — тому в будинку було спокійно. Емма з першого ж дня поводилася тут так, ніби ніколи й не виїжджала з Івано-Франківська. Її валізи вже давно розпаковані, у ванній з’явився аромат лавандового шампуню, а кіт остаточно визнав її господинею — спить тепер тільки на її пледі.

— Якби ти міг бачити нас зараз, тату... — прошепотіла я. — Ми намагаємося. Я — намагаюся. Хоч іноді все валиться.

Я перевела погляд на магнолію. І, здається, вперше за весь цей час відчула: я не одна. Тут, у цьому домі, у цьому снігу, у цих гілках — залишилася частинка нього. А може, і мами.

Скоро Новий рік. Люди прикрашають ялинки, планують подарунки, готуються святкувати. А я ще не знала, чого хочу. Але точно знала одне — наступний рік буде іншим. Не легшим. Просто іншим. Бо я вже змінилася.

Магнолія злегка хитнулась на вітрі. А сніг продовжував падати.