Розділ 20. Після вибуху емоцій

Ми лежали на холодній бетонній підлозі, дихаючи важко і відчуваючи, як серце шалено калатає в грудях. Плита, що тільки-но впала, лишила за собою хмару пилу і загрозливе мовчання, яке здавалося таким гучним. Я дивилася на Дмитра, а він міцно тримав мою руку, як ніби це був якийсь незримий зв’язок, що врятував нас обох.

— Ти... — я ледве прошепотіла, — ти мене врятував. Якби не ти...

Він не відразу відповів. Його погляд був сповнений напруги, але одночасно я відчула щось нове — турботу, про яку раніше могла тільки мріяти.

— Не було часу думати, — промовив він тихо. — Просто знав, що треба діяти швидко.

Я відчула, як мої коліна тремтять, але не лише від фізичної напруги. Це було більше — від усвідомлення, що ми в небезпеці були разом, що тепер це не просто робота, а щось особисте.

Я підвелася, тримаючись за Дмитра, але одразу ж пригадала — попереду ще стільки викликів.

— Ми не можемо дозволити собі помилок, — сказала я, намагаючись повернутися до суворого професійного тону. — Наступного разу такого пощастя не буде.

Він кивнув, уважно дивлячись на мене.

— Треба терміново переглянути всі розрахунки, кожен елемент конструкції. І зробити це не просто швидко, а дуже ретельно.

Я вдихнула глибше, відчуваючи, як відповідальність тисне ще сильніше.

— Знаєш, коли батько вперше показував мені цей проект, він казав: “Олено, архітектура — це не лише краса, це відповідальність перед кожним, хто тут буде жити і працювати.”

Тепер ця відповідальність лежала на моїх плечах, і це лякало. Але водночас я відчувала, що Дмитро поруч — і хоч ми досі з ним напружені, цей випадок змусив нас зблизитися, стати більшою командою.

Він розтягнув руку і доторкнувся до мого плеча — невеликий жест, який говорив більше, ніж слова.

— Ми впораємося, — сказав він тихо, — разом.

І в цю мить я повірила, що так і буде.