Розділ 19. На межі

Ми приїхали на об’єкт, і перші враження були далеко не заспокійливі. Будівля — величезна, амбітна, але сьогодні вона здавалася чимось живим і непередбачуваним. Поки більшість команди зайнялася розв’язанням питань у штабі, ми з Оленою вирішили пройтися по проблемних ділянках особисто.

— Потрібно бути дуже уважними, — сказав я, оглядаючи поверхню перекриття, яка вже почала просідати. — Кожна тріщина — це потенційна загроза.

Олена мовчки кивнула, перевіряючи документи на планшеті і водночас оглядаючи конструкції.

Ми рушили вглиб будівлі, у частину, де планували встановити головний конференц-зал. Повітря було важке від пилу і цементу, і кроки лунали гучно.

Раптом я помітив, як плита над нами почала ледь-ледь рухатися, неначе дихаючи.

— Олено, дивись! — голос у мене підвищився. — Плита починає зсуватися!

Я миттєво відкинув її назад, і ми разом впали на бік, важко дихаючи. У той же момент плита з грохотом обвалилася саме на те місце, де ми стояли секунду тому.

— Чорт! — прошепотіла Олена, міцно тримаючи мене за руку.

— Ти в порядку? — запитав я, дивлячись їй у очі, де світилося легке здивування і щось більше — усвідомлення нашої спільної вразливості.

Вітер розніс пил, і на мить ми забули про все — про роботу, про напругу, навіть про те, що тільки-но були ворогами.

— Це було близько, — сказала вона нарешті, ледве стримуючи посмішку.

— Занадто близько, — погодився я, відчуваючи, як між нами з’являється непомітна, але важлива нитка довіри.