Розділ 16. Робота в ритмі міста

Ранок почався, як завжди.
Чашка міцної кави обпікала долоні крізь стінки склянки, а аромат — гіркий і насичений — заповнив кабінет ще до того, як я встиг зробити ковток. На столі — розгорнутий планшет із планом робіт, а поряд — креслення, над якими я просидів учора до пізньої ночі. Спати було ніколи, і я давно навчився обходитися мінімумом сну. Не через надмірну працелюбність, а тому, що цей бізнес тримався на мені.

Різкий стукіт у двері відбив ритм думок.

— Заходь, — озвався я, не підіймаючи погляду.

Двері прочинилися, і до кабінету увійшов Марко — мій помічник, колега і, хоч як би це дивно звучало, один із небагатьох, кому я дійсно довіряв. У руці тримав планшет, на обличчі — серйозність із ноткою втоми.

— Дмитре, маємо кілька питань по проекту, — одразу почав він, підійшовши до столу. — Логістика поки йде за планом, але треба терміново розставити пріоритети по технічних деталях. Там є вузькі місця, що можуть загальмувати строки.

Я відклав ручку й нарешті підвів погляд.

— Андрій вже залучений? Він координує процес?

— Так, — кивнув Марко. — Я з ним говорив ще вранці. Він уже на зв’язку з усіма майданчиками. Перевіряє постачання, проводить техогляди. Каже, ситуація під контролем, але хоче мати підтвердження по бюджетах на другу фазу.

— Бюджети я погоджу до кінця дня, — відповів я. — Головне — щоб не було відхилень від графіку. Ми не можемо дозволити собі затримки. Цей проект — не просто чергова галочка. Це — репутація компанії.

Я говорив твердо, без пафосу, але з тією вагою, яка змушує людей слухати. Марко це відчував, інакше б не працював поруч уже п’ятий рік.

— Ми зберемо всіх у Zoom на 11:00. Ти будеш? — уточнив він.

— Так, — я кивнув. — Але перед тим мені треба переглянути технічні розрахунки з відділу. Нехай Катя принесе файли по дренажній системі. І ще... — я замислився. — Перевір, чи повернулись результати випробувань з лабораторії. Без них ми не можемо просунутися далі.

— Зрозуміло, — підтвердив Марко. — Вже працюю над цим. Ми робимо все, щоб ти не турбувався.

Я тільки злегка всміхнувся. Турбуватися — не в моїй природі. Контролювати — так. Планувати — обов’язково. Але сподіватися, що все мине гладко — наївно. У бізнесі, де за кожним рішенням стоять мільйони, помилок не прощають.

Я перевів погляд на настінний годинник. До зустрічі з підрядниками лишалося трохи менше години. Потім — обговорення бюджету, перевірка контрактів, розмова з інвесторами. День тільки почався, а мозок уже працював на повну.

— Тримай мене в курсі, — додав я.

— Як завжди, — посміхнувся Марко, розвертаючись до виходу.

Коли двері за ним зачинилися, я знову занурився у креслення. Чорнила на папері, мов нервова система великого організму, який я мав зібрати до купи. Усе залежало від мене. Від нашої команди. Від здатності витримати тиск, передбачити ризики і втримати все — навіть тоді, коли здавалося, що ось-ось розсиплеться.

Цей день мав стати ще одним кроком до фінішу. Але фініш — це лише новий старт. І я був готовий.