Розділ 15. Прилетіла буря

— Я знала, що твоя кішка має погляд диктатора, але щоб настільки… — Емма стояла посеред вітальні у шовковому халаті кольору лавандового льоду й зображала сцену, ніби Аліса — це британська королева. — Вона просто лежала на моєму светрі й дивилась, як я прошу дозволу його забрати. Очима. Повільно. Засуджуючи.

— Це не погляд диктатора. Це — власність, — прокоментувала Марта, з’явившись із кухні з чашками кави. — Ти просто вторглася на її територію. Вітаю.

— Дякую, любі сестри Білецькі. За гостинність. І сарказм. — Емма взяла чашку, сіла на підвіконня й розгледілася по кімнаті. — Тут красиво. Занадто затишно, як для помешкання з привидом батьківських очікувань.

Я підняла брову.

— Привиди ми вигнали. Але іноді вони повертаються, коли не вариш каву.

— Саме тому я не варю каву, — Емма вдоволено потягнула аромат. — Я просто живу, як ікона. І чекаю, поки мені подадуть. А цей маєток — чудова сцена для мого нового стилістичного перформансу.

— Якщо ти встигнеш зробити перформанс до того, як Аліса знову засне на твоїй подушці, — підкинула Марта.

Я усміхнулась. Було дивно, але приємно — чути сміх у домі. Такий щирий, домашній. Наче повернулась частина нас із минулого.

— Як ти? — спитала мене Емма тихо, коли Марта вийшла по печиво.

— Вчуся жити в цій новій версії себе. Інколи здається, що все — не моє. Компанія, дім, навіть кава, яку варю.

— Але вона твоя. І це добре. Бо ти завжди була сильною. Просто не завжди це визнавала.

— А ти завжди була драматичною.

— Це правда. Але й правду кажу драматично, — вона підморгнула.

Марта повернулась, поклавши печиво на тарілку.

— До речі, Ем, якщо тобі знадобиться допомога з речами — я можу дати тобі порожню шафу у своїй кімнаті. Вона, щоправда, займає дві третини простору, бо я трохи шопоголік…

— Марта, я стилістка. В моїх речах більше драматизму, ніж у п’єсах Чехова. Мені потрібен окремий гардеробний поверх.

— Може, тоді підвал? — жартуючи запропонувала я.

— Якщо там є дзеркало і нормальне освітлення — згодна. До речі, а Дмитро — це той, із ким ти постійно сперечаєшся?

Я скривилась.

— Це… складно.

— А він симпатичний?

— Це не має значення, — відмахнулась я. — І, ні, не зараз. Я хочу зосередитись на проєкті. На компанії. На тому, що важливо.

— Тобто так, — підсумувала Емма з лукавою посмішкою.

— Тобто — ні! — крикнула я вслід, бо вона вже пішла по сходах догори, задоволено посміхаючись.

Марта спостерігала за цим усім з виразом розваги.

— Вона — як злива після спеки. Трохи хаосу, але як освіжає, га?

— Як і кожна буря, вона приходить не попереджаючи. Але я рада, що вона тут.

На мить ми обидві замовкли. Дім ожив. Життя знову набирав ритму. І, здається, я вперше за довгий час відчула, що не тягну все сама.