Розділ 14. Перед бурею

— Ти мені скажеш, як там твій “містер Бізнес”? — пролунав знайомо-насмішкуватий голос Марти. Вона зайшла до кімнати, тримаючи чашку з чаєм і вкутана в плед так, ніби жила в тій ковдрі останні три дні.

Я глянула на неї з-за екрана ноутбука.

— Якщо маєш на увазі Коваленка, то в нас цілком «робочі» стосунки. І так, іноді хочеться пожбурити в нього лінійку.

— О, це вже щось, — Марта сіла на край ліжка. — Бо звучить як початок грецької трагедії або романтичної комедії. Залежно від музики у фоні.

Я засміялась.

— Повір, якби це був фільм, то глядачі вже б втекли з попкорном. Але… у нього є розум. І це трохи ускладнює все.

— Бо важко ненавидіти того, хто не зовсім дурень? — підморгнула вона.

— Щось на кшталт того.

Я зітхнула й закрила ноутбук.

— До речі, я мала сказати тобі… Емма вже в Україні. Приїхала вчора ввечері.

— Що?! І ти тільки зараз про це кажеш? — очі Марти округлились. — Вона ж мала бути в Лондоні до кінця місяця.

— Та, мала. Але вона вирішила, що я не виглядаю як людина, яка впорається без неї. Спершу поселилась у готелі, але я переконала її переїхати до нас. Тим паче, ти ночуєш у Сашки — так і сказала ж, у вас там підготовка до екзамену.

— Та, ми вчора до другої ночі креслили — я була зламана, як студентський принтер, — Марта посміхнулася. — То тепер кімната вільна?

— Вільна й чекає на твої дизайнерські свічки з ваніллю.

— Клас! А Аліса як? Не з’їсть її речі?

— Тільки якщо вони шелестітимуть. І якщо вона поставить валізу на її улюблене місце біля вікна. Там, де сонце. Ну ти знаєш нашу кішку — володарка всесвіту.

Марта зареготала.

— Уявляю: Аліса сидить на її кашеміровому светрі й дивиться з презирством, як Емма намагається його прибрати.

Я знову засміялась. У мені нарешті було щось легке. Може, тому, що в домі з’явилась Емма — її енергія завжди наповнювала простір. Ми з нею з дитинства разом: клеїли шпалери з газет, завивали волосся на соломинки й одного разу намагались перефарбувати кота в рудий колір харчовим барвником. Батько потім три дні мовчав — це був його протест.

— Думаєш, їй сподобається жити тут? — спитала Марта тихіше.

Я знизала плечима.

— Думаю, вона сама собі все організує. Емма не з тих, кого треба адаптувати. Вона або підкорює простір, або йде далі. Але я рада, що вона тут.

— Я теж. Хоча трохи страшно.

— Чому?

Марта зітхнула.

— Бо вона з твого «того» життя. Де ти ще була не… головною, не тут. А я — просто твоя молодша сестра, яка сидить вдома й робить чай. І я боюся, що коли вона тут, ти знову станеш тією, що була в Римі.

— А я й досі та сама, — сказала я. — Просто в іншому місці. І з тобою.

Вона нічого не відповіла, лише втиснулась у мене в обійми. Я погладила її по волоссю.

— Пішли, підготуємо кімнату. Поставимо її улюблені подушки з китицями. І глянемо, чи можна пересунути Алісу з підвіконня — хоча це складніше, ніж переконати Дмитра в необхідності вітражів.

— Тоді потрібен дипломатичний підхід, — посміхнулась Марта. — Я візьму смажене куряче крильце.

Ми засміялися й пішли вниз. Попереду була нова глава. З Еммою, з котом, із тим усім хаосом, який я ще не могла назвати «домом», але який став ним знову.