Розділ 13. Післясмак

Коли ми вийшли з ресторану, я ще кілька секунд стояв на сонці, вдихаючи аромат винограду й кориці. День був теплий, але всередині залишався холодний клубок думок.

— Як гадаєш, вона трохи відтанула? — запитав Марко, йдучи поруч.

— Відтанула? — я підняв брову. — Це ти про Олену?

— Ну, вона хоча б посміхнулась. Для вас це вже прорив.

— Вона не проста. Емоційна, вперта, але не дурна. І, на відміну від багатьох, дійсно бачить архітектуру.

Ми дійшли до машини, я кинув папку на заднє сидіння й зачинив дверцята трохи голосніше, ніж варто було.

— Проблеми? — запитав Марко.

— Скоріше, передчуття. У мене є відчуття, що ми щось упускаємо в логістиці. Особливо з боку підрядників. Вони тягнуть із закупками.

— Можу взяти на себе дзвінки. І ще... ми досі не отримали креслення другого поверху з правками, які мала передати її команда.

— Нагадаємо завтра зранку. І, Марко, давай серйозно: якщо щось піде не так — я не хочу, щоб ми лишились із цим проєктом самі.

— Тобто?

— Тобто я долучу Андрія. Він вивчить фінансову модель і подивиться, чи є сенс підтягувати ще одного партнера. Ми не потягнемо все лише на своїх плечах.

— Ти справді їй довіряєш? — тихо запитав Марко.

Я зробив паузу, перш ніж відповісти.

— Поки ні. Але я бачу, як вона бореться. І це краще, ніж байдужість.

Ми сіли в авто, і я ще раз глянув у дзеркало заднього виду. Наче щось змінювалося. Повільно. Але неминуче.