Розділ 12. Смак старих знайомств

Я не знала, чи це хороша ідея — обід із Дмитром. Зазвичай наші розмови не тривали довго без суперечки, але щось у його тоні того ранку змінилось. Можливо, перша спроба знайти компроміс. Або просто втома. В будь-якому разі, він сам запропонував:

— Обговорімо це в нормальній атмосфері. Без креслень, без офісного пилу. Є один заклад неподалік, сімейний ресторан, спокійне місце. До речі, з нами буде Марко.

— Марко — це твій «права рука»?

— І права, і ліва, — криво посміхнувся він. — Без нього було б важче.

Місце виявилось затишним. Маленька тераса, трохи винограду над головою, старе дерево, що давало тінь. Запахи — пряні, домашні. Не вигадано-шикарно, а по-справжньому.

Марко вже чекав нас за столиком. Зібраний, із планшетом на колінах і якимось спокійним поглядом, який завжди супроводжував людей, що тримають усе під контролем.

— Олено, приємно познайомитись нарешті вживу, — він потиснув руку. — Я вже багато чув про вас.

— Сподіваюсь, не тільки гірше, — усміхнулася я.

— Дмитро взагалі не скаржиться. Просто бурчить, — підморгнув Марко.

Офіціантка принесла меню, але я ледь встигла перегорнути першу сторінку, як до нашого столика підійшла знайома усмішка.

— О, Боже, Олено! Це справді ти? — жінка з довгим каштановим волоссям і зеленими сережками зупинилася поруч. — Не бачились сто років!

— Юлю? — я підвелася, трохи розгублена, і обійняла її. — Ти ж... ти власниця цього ресторану?

— Так! Уже третій рік. А ти ж у Римі була! Що, повернулась?

— Поки що — так.

— Ну ти шикарно виглядаєш! А це, — вона перевела погляд на Дмитра, — не твій однокласник, певно?

— Ні. Це Дмитро Коваленко. Ми працюємо над проєктом разом. А ось це — Марко, його колега.

Юля на мить зависла поглядом на Маркові, і її усмішка стала ще теплішою.

— Дуже приємно, Марку. Ви чудова команда — з таким проєктом.

— Дякую, — коротко відповів він.

— Якщо що, сьогодні у нас просто бомбезний лимонний тарт. Пригощаю — для старої знайомої, — вона підморгнула мені і пішла.

Я подивилася на Дмитра.

— Вона завжди була така… енергійна.

— А ти завжди така обережна з емоціями? — відповів він.

— Я просто вчуся дозувати. Особливо з тими, хто мене весь час критикує.

— А я вчуся не все одразу відкидати. Може, тому ми й працюємо разом, — сказав він спокійніше.

Я відкрила ноутбук і втупилась у план зонування:

— Отже, південна стіна. Я наполягаю на вітражах.

— Якщо покажеш економічне обґрунтування — я не проти.

— Це прогрес.

— Це поступка. Тимчасова.

І ми обоє посміхнулися. Може, справді в цьому щось є.