Розділ 11. Межі терпіння

День починався з чергової порції завдань, які не чекали. Проєкт готелю ставав дедалі складнішим. Здавалося, кожне рішення — це крок на тонкому льоду, де будь-яка помилка могла дорого коштувати.

Я зайшов до офісу «АрхСтилю». Олена вже була за роботою, її команда поринула у креслення. Вона підняла голову і з холодною рішучістю дивилася мені в очі.

— Дмитре, ти вже готовий обговорювати фасад? — запитала вона, не ховаючи легкого виклику.

— Готовий, — відповів я, сідаючи навпроти. — Але хочу сказати одразу: компромісів буде мінімум. Ми не можемо дозволити собі розкіш зупинятися на дрібницях, які лише збільшують витрати.

Вона різко похитала головою.

— Ці «дрібниці» — це те, що дасть нашому проєкту душу. Без них ми отримаємо просто ще один нудний будинок.

— А інвестори хочуть бачити окупність, а не мрії, — з холодом кинув я.

— Тоді вони не розуміють архітектури, — вона насупилася. — Я не згодна відмовлятися від концепції через бюджет.

Я помітив, як вона стискає кулаки.

— Ти занадто емоційна, — сказав я. — В бізнесі емоції часто шкодять.

— А ти занадто прагматичний, — відповіла вона. — Пам’ятаєш, як тато казав, що архітектура — це не лише будівлі, а історії, які ми розповідаємо?

Я затамував подих. Її слова торкнулися чогось глибокого, але показати це я не міг.

— Можливо, нам потрібна третя думка, — раптом запропонував я. — Хтось, хто зможе поєднати твої ідеї з реаліями бізнесу.

Олена підняла брови.

— Кого ти маєш на увазі?

— Мого друга, Андрія. Він не тільки керує автосалоном, а й має відчуття балансу між витратами і якістю. Підключимо його до проєкту, щоб допоміг з фінансовою частиною і логістикою.

Вона задумалася.

— Це може допомогти. Але тільки якщо він справді буде на нашому боці.

— Гарантую, — відповів я. — Андрій не любить, коли справи валяться через необачність.

Між нами затремтіла нова, хоч і обережна, домовленість. Я відчував, що ми стоїмо на порозі великої боротьби — не тільки за проєкт, а й за спільне розуміння.

У цей момент двері відчинилися, і зайшов Марко — мій помічник. Він звично тримав планшет і блокнот, але помітив напругу в кабінеті.

— Перепрошую, не завадив?

— Ні, заходь, — сказав я. — Якраз доречно. Нам треба синхронізуватись по технічному плану.

Він кивнув і сів біля мене. Я ще раз глянув на Олену — вона трималася впевнено, навіть коли була незгодна. І я починав поважати це.