Розділ 9. Під тиском

Ранок починався з лавини дзвінків і нарад. Готельний проєкт — це не просто робота, це випробування. Від кожного рішення залежало занадто багато. Відступати не можна, але напруга відчувалася в кожному кроці.

Коли зайшов в офіс «АрхСтилю», Олена вже була серед креслень і наполегливої команди.

— Дмитре, нарешті, — почула я її голос, але він не звучав привітно. Скоріше — з викликом.

— Чим знову незадоволена? — відповів я холодно.

Вона не відводила погляду.

— Ти постійно економиш на всьому. Це не просто цифри, це наше обличчя. Якщо не вкладемося, отримаємо дешевий проєкт без душі.

— І ти вважаєш, що я хочу зробити його дешевим? — я підвищив голос, відчуваючи, як починаю втрачати терпіння.

— Здається, так і є. Ти не розумієш, що деталі мають значення. Фасад, оздоблення, дрібниці — це те, що зробить нашу роботу помітною, — сказала вона, не відступаючи.

— А інвесторам потрібен результат, а не казки. Вони не платять за мистецтво, а за бізнес, — різко відповів я.

Між нами зависла тиша, що важчала з кожною секундою.

— Ти завжди так — думаєш лише про гроші, — прошепотіла вона, гірко усміхаючись.

— А ти — тільки про ідеали, які ніколи не окупляться, — різко відповів я.

Ця суперечка не була про проєкт. Вона була про нас — про наші різні світи, які поки не знайшли спільної мови.

— Добре, — кинув я, повертаючись до документів. — Зробимо по-твоєму. Але не чекай, що я це схвалю.

Вона мовчки кивнула, але я бачив, що це не кінець.

Я різко підвівся, не дивлячись більше на креслення, і вийшов із кімнати.

Коридор зустрів мене прохолодою, що була не меншою за ту, що залишилася між нами.

— Щось не так? — почув знайомий голос за спиною.

Я повернувся — там стояв Андрій, мій помічник і, більше за те, друг.

— Звичайно, — відповів я, стискаючи кулак. — Знову сварка з Оленою.

— Вона справжня. Не кожному це подобається.

— Можливо, — кивнув я. — Але я не можу дозволити їй вести справи за своїми правилами, коли на кону мільйони.

Андрій підняв брови.

— В бізнесі немає місця для романтики, — з усмішкою сказав він. — Але іноді треба прислухатися. Особливо, коли це стосується людей, з якими працюєш.

— Я просто не звик довіряти. Це слабкість, яку не можу собі дозволити.

— І ти в цьому не сам, — зауважив він. — Ми всі ховаємося за масками.

Я глибоко видихнув.

— Треба щось вигадати, щоб усе працювало. Цей проєкт не можна провалити.

— Тоді треба навчитися знаходити компроміси, — сказав Андрій, кладучи руку мені на плече. — І, може, трохи більше слухати Олену.

Я подивився йому в очі і, незважаючи на втому, усміхнувся.

— Можливо, ти і правий.

Ми пішли коридором далі, і я зрозумів, що цей шлях — не лише про бізнес. Це про людей, про стосунки, про те, що складніше за будь-який проєкт.

Підписуйтесь на мій телеграм - канал: https://t.me/+yNsMFG3gBI84ODgy щоб бути в курсі всіх новинок і коли будуть виходити нові розділи. Також залишайте коментарі, мені цікава ваша думка)))