Розділ 8. Тінь минулого

Світло ранку просочувалося крізь жалюзі, але я майже не помічав його — думки пливли кудись далеко, у минуле, де все здавалося простішим… або принаймні ілюзорно спокійним.

Закриття ІТ-компанії не було просто поразкою бізнесу — це була поразка мене самого. Втрата сестри, єдиної людини, яка розуміла мене без слів, розбила мене на частини. Я ховав біль за суворою маскою генерального директора, але всередині щось тріщало.

Раптовий дзвінок помічника вирвав мене з цих думок.

— Дмитре, нарада починається за 15 хвилин, — голос був стриманий, але настійний.

— Дякую, — відповів я, дивлячись у дзеркало. Очі видавали більше, ніж хотілося б.

У коридорі зустрів Андрія .

— Знову думаєш про минуле? — усміхнувся він, киваючи головою.

— Неможливо інакше, — відказав я, намагаючись приховати напругу.

— Ти живеш у майбутньому, Дмитре, а не в минулому. Не забувай про це.

Я посміхнувся — іронія Андрія завжди трохи розряджала атмосферу, але в голосі відчувалась правда.

— Потрібно триматися. «АрхСтиль» — наш партнер у проєкті, але Олена... — я зупинився, не знаючи, чи варто говорити більше.

— Ти про ту запальну дівчину? — засміявся Андрій. — Вона у твоєму офісі, а не в Римі, і в цій грі не буде легких ходів.

— Вона сильна. І це одночасно допомагає і дратує, — зізнався я.

— Значить, варто слухати її. І не лише в бізнесі.

Я важко видихнув.

— Мені важко довіряти. І не тільки їй.

— Ти закрився, друже. Але кожна історія має другий шанс.

Під час наради я намагався зосередитися, але думки поверталися до Олени. Її слова про довіру, її наполегливість — це було щось нове для мене. І водночас страшне.

Після зустрічі я знайшов її у коридорі.

— Олено, можемо поговорити? — спитав я, відчуваючи, що це більше, ніж просто про роботу.

Вона подивилася на мене, і в її очах я побачив відображення моїх сумнівів.

— Звичайно, Дмитре. Що сталося? — її голос був рівним, але я відчував напругу між нами.

— Вчорашня наша розмова… Можливо, я був занадто різким. Просто мені важко відпустити контроль, — зізнався я.

— Я розумію, — відповіла вона, крокуючи ближче. — Але якщо ми не навчимося довіряти, цей проєкт приречений.

Її слова влучили прямо в серце.

— Можливо, ти права, — тихо промовив я.

Ми стояли поруч, і на мить між нами з’явилася тиша, сповнена непроявлених почуттів і страхів.

— Добре, — сказала вона, усміхаючись з легкою іронією. — Тоді спробуємо почати знову.

І в цій простій фразі була надія.

Підписуйтесь на мій телеграм - канал: https://t.me/+yNsMFG3gBI84ODgy щоб бути в курсі всіх новинок і коли будуть виходити нові розділи. Також залишайте коментарі, мені цікава ваша думка)))