Розділ 7. Внутрішні битви

Прокинулась я рано, хоча тіло кликало ще хоч кілька годин сну. У моїй кімнаті в маєтку було тихо — ні шурхоту машин, ні голосів. Тільки я і тиша, що нагадувала про пустоту, яка досі відчувається всередині.

Взяла чашку гарячої кави, сіла біля вікна і дивилась на розмитий ранковий Івано-Франківськ. Місто здавалося таким знайомим і водночас чужим після років у Римі.

Відчуття розгубленості то накривало, то відступало. Хоч я й очолила «АрхСтиль», але іноді мені здавалося, що я — лише тінь великої справи, яку почали мої батьки.

Минулої ночі я знову бачила маму в снах — як вона стояла у тому саду, усміхнена, з блиском в очах, що передавав віру у майбутнє. Цей спогад давав мені силу, але одночасно нагадував, скільки втрачено.

Тиск був величезний. Кожне рішення, кожна дрібниця — тепер відповідальність була на мені. І ця відповідальність — не просто бізнес. Це пам’ять про батьків, про їхню любов до цього міста, до їхнього дому.

Раптом в двері постукали.

— Олено, ти сьогодні будеш на нараді з інвесторами? — голос Марти пролунала трохи занепокоєно.

— Так, — відповіла я, повертаючи погляд від вікна. — Не можу дозволити їм засумніватися в нашій команді. До того ж, скоро приїде Емма — моя подруга зі школи. Вона приїжджає підтримати мене.

Марта підійшла і сіла поруч.

— Ти так сильно стараєшся, — тихо сказала вона. — Але не забувай дбати і про себе.

Я посміхнулася крізь втому.

— Знаю. Просто іноді важко не заблукати в цій морі очікувань.

— Ми всі на твоєму боці, — додала сестра.

Я глибоко вдихнула, дивлячись у її очі. Можливо, у цій боротьбі не все так безнадійно.

Це був мій власний шлях — пройти через сумніви, страхи і розчарування, щоб врешті знайти себе.

Підписуйтесь на мій телеграм - канал: https://t.me/+yNsMFG3gBI84ODgy щоб бути в курсі всіх новинок і коли будуть виходити нові розділи. Також залишайте коментарі, мені цікава ваша думка)))