Розділ 5. Гра на межі

Останні дні я жив лише роботою. Проєкт «Koval Group» — це не просто будівництво готелю. Це мій шанс. Шанс довести, що навіть після падіння можна встати і рухатись далі.

Та повернення Олени Білецької в цей бізнес змушує мене ставити під сумнів усе, що я вважав стабільним. Вона — з іншого світу, з іншими правилами, з минулим, яке ми поки не обговорювали. І навіть більше — вона виклик, якого я не шукав, але мусив прийняти.

У офісі я чекав її півгодини — час, який здавався нескінченним. Коли вона увійшла, я помітив її впевненість, але й водночас тінь сумніву у погляді.

— Дмитре, — чітко сказала вона, — я готова почати.

Я поклав перед нею роздруківки плану.

— Переглянув креслення. Вони надто амбітні. Витрати злетять за межі бюджету, і тоді ми просто провалимо проєкт, — почав я.

Олена підняла брову.

— Амбітні? Можливо, ти звик дивитися на все через призму цифр, а не мистецтва. Цей проєкт — це не просто будівля. Це бренд міста.

— Мистецтво без бюджету — лише порожня мрія, — відповів я холодно. — І я не збираюсь ламати бюджет заради ілюзій.

Вона підняла голос:

— Ілюзії? Це ти не розумієш, що архітектура — це історія, яку ми розповідаємо світу! Не можна різати кути заради швидких грошей!

— А ти думаєш, я не хочу того ж самого? — мої очі звузились. — Я просто вчуся тримати цю історію в межах реальності.

— Реальність — це не ланцюг, що стримує крила, Дмитре! — вона піднялась із-за столу, і в голосі пролунала емоція, якої я давно не чув. — Я не прийшла сюди грати в твої ігри!

Я також встав. Між нами повисла напруга, гостра, як лезо.

— То що ти хочеш? — запитав я, впираючись долонями в стіл. — Щоб я дозволив тобі зруйнувати все, над чим працював?

— Я хочу, щоб ти почав довіряти, — крикнула вона, і її очі блищали. — Навіть якщо це лякає.

Ми стояли навпроти одне одного, дихання було важким, ніби ось-ось почнеться буря.

— Добре, — прошепотів я, ніби сам собі. — Тоді доведи, що можеш більше, ніж слова.

Вона глянула на мене — і в її погляді не було ні сумніву, ні страху.

— І ти теж.

Розмова перервалася дзвінком телефону — різкий звук порвав тишу. Я подивився на екран.

— Вибач, мусимо продовжити пізніше, — сказав я, повертаючи очі до Олени. — Але пам’ятай: я не дозволю проєкту перетворитися на театр.

Вона кивнула, зібрала документи і вийшла, залишивши в кімнаті запах свіжого ароматного кофе і холодний вітер невирішених питань.

Я залишився стояти, розуміючи: ця гра буде довгою. І від результату залежить не лише проєкт, а і те, чи зможемо ми довіряти одне одному.

Підписуйтесь на мій телеграм - канал: https://t.me/+yNsMFG3gBI84ODgy щоб бути в курсі всіх новинок і коли будуть виходити нові розділи. Також залишайте коментарі, мені цікава ваша думка)))