Розділ 2. Контакт

У бізнесі немає місця несподіванкам.
Я живу за цим принципом уже три роки. З тих самих трьох років, коли світ, який я будував навколо логіки, графіків, стратегій — упав. Без попередження. Без запасного плану.

Сьогоднішній ранок почався, як зазвичай: кава — без цукру, електронна пошта — без жалю, графік зустрічей — без помилок.

— Дмитре, невеличка зміна в контракті з «АрхСтиль», — сказав Марко, мій юрист, заходячи без стуку.
Я навіть не підвів голови.
— Що саме?
— Керівництво. Помер Віктор Білецький. Його донька тепер керує компанією.
— Донька? — тільки тоді я відірвався від монітора.

Я пам’ятав Білецького. Конкретний, чіткий. Нам було зручно працювати — все по справі. А тепер...
— Скільки їй років? — спитав я, не приховуючи скепсису.
— Двадцять чотири. Навчалася в Італії.
— Мило.
— Кажуть, дуже здібна. Але... емоційна.

Я стискаю пальцями міст між бровами. Молоді, амбітні і “емоційні” архітекторки — саме те, чого не вистачає моєму проекту вартістю в кілька мільйонів.

— Перенеси нашу зустріч із нею на сьогодні.
— Вона вже в місті. Буде в офісі о другій.

Я мовчки киваю. Потім знову поринаю в креслення. Це буде найбільший наш готель. Не просто будівля. Це — перлина. Проєкт, який має закріпити наш бренд на новому рівні. Помилки неприпустимі.

Але тепер — новий гравець. З минулого. Із сентиментів. З чужими амбіціями. І з батьком, якого вона більше не має.

***

Я йду на зустріч на п’ять хвилин раніше.
Люблю бачити, як люди заходять — і як одразу розкриваються. Це завжди більше говорить, ніж те, що вони потім кажуть.

Олена Білецька заходить чітко — ні хвилиною раніше, ні пізніше. Її хода — пряма, впевнена. Пальто — темне, елегантне. Волосся зібране, але кілька хвилькових пасем вириваються з-під контролю. В очах — сум, втома, і щось ще. Щось, чого я не люблю бачити в бізнесі. Серце.

— Отже, ви — новий керівник «АрхСтиль»? — кидаю, не встаючи.
— Так. І я не збираюся бути формальністю, — відповідає вона швидко.

Влучно. Агресивно. По-європейськи.
Я звикав до таких відповідей у Лондоні, коли ми ще продавали наші ІТ-рішення архітекторам. Але тут, у Франківську, це рідкість.

— Побачимо, — кажу спокійно й жестом запрошую її сісти.

Ми говоримо півгодини. Вона знає деталі. Бачить план не просто в цифрах, а в перспективах. У її словах — архітектурна мова, а не пафос студентки. І все ж... я відчуваю напругу.

— Я не шукаю конфліктів, пані Білецька. Але й не сприймаю романтичних уявлень про проект.
— Добре. Я не шукаю чоловіків, які будуть мене розуміти. Мені достатньо того, що мене слухають.

Це звучить майже як виклик. А може — захист. Я киваю.
Вона встає першою.
— Дякую за зустріч. Я приступаю до роботи вже завтра.

І йде.
І я лишаюсь на місці — з легким, але неприємним відчуттям.
Що я щось не врахував.

***

Увечері ми з Андрієм сидимо в нього в офісі. Поки він показує нову партію авто, я все ще думаю про неї.

— І що, красива? — питає він, наливаючи віскі в два невисокі келихи.
— Складна.
— Тобі такі завжди подобались.
— Це бізнес.
— Слухай, Дім, ти вже три роки поводишся, як броня. Але не всі війни тривають вічно.

Я не відповідаю. Я не розповідав йому всього. Про те, як сестра зникла з мого життя, і як я залишив компанію, бо не зміг більше писати код, не думаючи про смерть. Про те, як довго будував нову маску — гендиректора, успішного, стриманого. І як тепер кожна тріщина в цій масці мене дратує.

Але він правий. Може, Олена — не просто нова архітекторка. Може, вона — черговий тест.
А може — небезпека.