Розділ 1. Повернення

Я ніколи не думала, що повернуся сюди отак.
Не з дипломом переможця конкурсу, не з гучною пропозицією роботи з Риму, не з любов’ю в очах. А з валізою, що ніби важить ціле моє життя, і серцем, яке не може знайти ритму.

Івано-Франківськ зустрічає мене звуком гальм потяга, запахом мокрого асфальту після дощу й легким туманом, що повзе вздовж колій. Нічого не змінилося — і все змінилося.

Я стою на пероні з думкою:
“Це неправильно. Я мала б бути в Римі. Там — моя мрія. Там — я.”

Але Рим тепер — далекий, мов сон. Тато... тато забрав із собою не лише наші сімейні ранки, а й частину мене.

Я озираюсь. Усі обличчя незнайомі. І одне — до болю знайоме.

— Марто... — шепочу.

Вона стоїть трохи далі, руки в кишенях пальта, брови зведені. Її погляд — прямий, серйозний. Ми не бачилися майже рік. А до того — лише зрідка. Я втікала в Італію. Вона — залишалась тут. І між нами виросло мовчання.

Вона повільно підходить і... обіймає мене. Тихо, без слів. У цих обіймах є все — і образа, і смуток, і невимовна потреба в родині.

— Як ти? — запитую, коли ми трохи відступаємо одна від одної.
— Живу, — відповідає коротко. — А ти?
— Переживаю. Але тримаюсь.

Марта бере з моїх рук валізу, як тоді, коли ми ще були маленькими й вона тягала мої речі тільки щоб довести, що вже доросла. Тепер вона дійсно доросла. І я — знову не поруч.

Ми йдемо до авто мовчки. Франківськ промовляє замість нас — світло вікон, вологе повітря, знайомі вулиці. На серці важко. Та я знаю: цей біль — не кінець. Це початок.

***

Ми повернулись в дім, у якому кожна стіна пам’ятає наші кроки босоніж, сміх у неділю зранку, і запах маминого крему для рук, що досі, здається, живе в повітрі.

Родинний маєток Білецьких, старий, але доглянутий, стоїть на околиці Івано-Франківська, серед старих дерев і ожеледиці, що виблискує на гілках. Тут усе — наше дитинство. І водночас — усе чуже.

Марта клацає ключами й мовчки заходить першою. Вітальня зустрічає нас тишею. На каміні — старі фото. Тато. Мама. Ми дві маленькі дівчинки в однакових платтячках.

— Я залишила все, як було, — тихо каже Марта. — Навіть його чашку на столику в кабінеті.

Я не відповідаю. Просто знімаю пальто й проходжу вглиб будинку. Все тут — як кадри з фільму. Ось крісло, де я вчилася креслити перші плани. Ось камін, біля якого ми ховалися з сестрою в грозу. Ось письмовий стіл батька — за ним він працював ночами. І тепер на ньому — порожнеча.

Я кладу руку на його стару запальничку. Вона ще тепла. А може, це мені здається.

— Тобі буде важко тут, — знову тихо каже Марта, заходячи слідом.
— Мені вже важко. Але це наш дім. І я не втечу знову.

Марта киває. Ми мовчимо, але це мовчання вже не різке. У ньому є щось нове. Підтримка, яка проростає повільно, як ті старі магнолії за вікном.

***

Наступного ранку я стою перед дверима «АрхСтилю» в темному пальті, зі зібраним волоссям і документами в руках. Люди проходять повз — я бачу кілька знайомих облич, що вдивляються в мене з подивом:
“Це ж дочка Білецького…”

Ресепшн мовчить, коли я заходжу. Потім дівчина зривається з місця, ніяково всміхається:

— Вибачте, пані Олено, я не знала, що ви вже в місті.
— Нічого. Де Ігор?

Ігор — заступник батька, виконував його функції, коли той поїхав у відрядження влітку. Тепер він дивиться на мене, як на несподіваного конкурента.

— Ви хочете продовжити справу батька? — питає він після того, як ми закриваємо двері кабінету.
— Це не обговорюється. Я — його дочка. І архітектор. І я тут, бо це мій дім.
— Але ви… ви щойно повернулися.
— Саме тому я знаю, як глянути на все по-новому. І саме тому не дозволю знищити те, що створив мій батько.

Його погляд стає м’якішим. Але я не маю ілюзій. Частина працівників не віритиме в мене. І я мушу довести, що варта цього.

На моєму столі вже лежить проєкт. Контракт, підписаний перед самою смертю тата. Клієнт — готельно-ресторанна мережа «Koval Group».

Я відкриваю документи. І бачу прізвище.
Дмитро Коваленко.

Колись він був на слуху — ІТ-підприємець, десь у Києві, здається. Тепер — власник готельного бізнесу. І наш новий замовник.

Я дивлюся у вікно, на місто, що ще не прокинулося до весни.
У мене є новий проєкт.
У мене є нова роль.
І в мене є виклик — чоловік, з яким доведеться працювати.

Я ще не знаю, що між нами буде — війна, союз чи щось інше. Але відчуваю: легко не буде.