РОЗДІЛ 21 — «СЕЗОН ГРОЗ ЗАКІНЧИВСЯ»

Кажуть, після великої грози повітря стає чистішим. Це неправда. Воно просто інше.

Оля стояла посеред двору, під дощем, без укриття. Куртка промокла за хвилину, волосся липло до щік, кеди хлюпали.

І вона не ховалась.

Колись вона бігла б у підвал. У темряву. Туди, де можна перечекати.
Тепер — стояла.

Дощ стікав по обличчю, змішувався зі сльозами, але різниці вже не було.

— Я не зламалась, — прошепотіла вона. — Я просто змінилась.

Макс спостерігав з ґанку. Не кликав. Не забороняв. Просто був поруч — по-своєму.

Він більше не був суддею.
І не був ворогом.

Він був братом.

Настя сиділа в кімнаті з відчиненим вікном. Слухала грім. І вперше не тікала. Її таємниці не зникли — але вони перестали керувати нею.

Стас ішов під зливою без парасолі. Вперше — не з гордості. З прийняття.

Він втратив не все. Але достатньо, щоб вирости.

Гроза вщухала.

Сезон не закінчився миттєво.
Він перейшов у пам’ять.

Гроза прийшла не раптово.
Вона не рвала небо, не кидала блискавки, не лякала.
Вона просто була — довга, рівна, важка.

Оля стояла біля вікна і дивилась, як дощ стікає по склу. Краплі не поспішали. Вони збирались у доріжки, зливалися одна з одною, зникали. Їй здавалося, що вона дивиться не на вулицю — а на себе за останній рік.

Колись, ще зовсім недавно, вона ховалась.
У підвалі старого клубу.
Під капюшоном.
У мовчанні.

Тепер — ні.

Вона вдихнула на повні груди й відійшла від вікна. Телефон лежав на столі. Він мовчав. І в цьому мовчанні було більше сенсу, ніж у сотнях слів, які вони зі Стасом уже сказали одне одному.

Вони домовились зустрітися біля річки.
Там, де все починалося — але не з романтики. З простого мовчання поруч.

Стас прийшов раніше.
Сидів на старій лавці, згорблений, ніби на нього тиснуло саме повітря. Куртка промокла, волосся липло до чола, але він не рухався. Не ховався від дощу.

Він багато думав останні дні. Про те, як легко було злитися. Як просто — захищатися агресією. Як складно — прийняти, що любов не робить тебе правим автоматично.

Він більше не був тим хлопцем, який міг просто сказати: «Та хай всі ідуть…»
Бо ці «всі» мали імена. Обличчя. Наслідки.

Коли він почув кроки, серце все одно стиснулося. Не від надії — від правди.

Оля підійшла тихо. Без парасолі. Волосся зібране абияк, куртка тонка, очі спокійні. Не холодні — саме спокійні. Це було страшніше за сльози.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт.

Вони не сіли одразу. Стояли навпроти. Дощ лив між ними, як межа, яку вже не треба було окреслювати словами.

— Я думала, — почала Оля, — що буде істерика. Що я прийду і… не зможу говорити.

Вона ледь усміхнулась.

— А я думав, що буду щось доводити, — відповів Стас. — Як завжди.

Вони зітхнули одночасно. І це було останнє «разом», яке не боліло.

— Ми змінилися, — сказав він тихо. — І це… не трагедія.

Оля кивнула.

— Але й не казка.

Вона сіла на лавку. Він — поруч, але не надто близько. Між ними залишився простір. І він був правильний.

— Я більше не хочу ховатися, — сказала вона. — Але й не хочу воювати щодня.

— Я знаю.

— Я не хочу, щоб ти втрачав себе через мене.

Стас подивився на воду. Річка була темною, швидкою, впертою.

— А я не хочу, щоб ти жила під чужими поглядами.

Вони мовчали довго. Дощ стікав з їхніх курток, з лавки, з повітря. Світ ніби очищався — не для них двох, а для кожного окремо.

— Ми були важливі одне для одного, — сказала Оля. — І це нікуди не дінеться.

— Але ми не зобов’язані триматися за це, щоб довести, що воно було справжнім, — закінчив він.

Вона подивилась на нього. І в її очах не було втрати. Була вдячність.

— Дякую, — сказала вона просто.

— Тобі.

Вони не обійнялись. Не поцілувались. Не пообіцяли «якось потім».
Вони просто підвелись і розійшлись у різні боки — повільно, без поспіху.

І це було чесно.

Макс чекав Олю вдома.
Він сидів на підлозі в її кімнаті, спиною до ліжка, слухав, як дощ б’є по даху. Коли вона зайшла, він навіть не здивувався.

— Ну що? — спитав.

Оля сіла поруч. Вперше за довгий час не почувалась меншою.

— Ми поговорили.

— І?

— І все.

Макс мовчав. Потім кивнув.

— Я радий, що ти не зламалась.

— Я теж.

Він подивився на сестру уважно, ніби вперше.

— Я не завжди розумів, — сказав він. — І не завжди був правий.

— Я знаю.

— Але ти — моя сестра. І це єдине, що для мене незмінне.

Вона притулилась до його плеча. Без сліз. Просто так.

Настя сиділа у своїй кімнаті й писала. Не повідомлення — сторінки. Про страх. Про зникнення. Про те, як легко загубитися, коли від тебе чекають бути «зручною».

Вона більше не хотіла бути тінню чужих історій.
І не була.

Коли гроза посилилась, Оля вийшла надвір.
Без підвалу. Без схованки.

Дощ був холодний, справжній. Він стікав по обличчю, по шиї, по руках. Вона підняла голову до неба.

Колись грози лякали.
Тепер — нагадували.

Про те, що вона вистояла.
Про те, що втрати — не завжди поразка.
Про те, що дорослішання — це не коли не боляче, а коли не брешеш собі.

Вона стояла під дощем.
І не тікала.

Сезон гроз закінчився.

А вона — почалась.

Оля стояла біля вікна своєї кімнати, дивлячись на сіре небо над містом. Дощ тихо барабанив по даху, ніби нагадував про все, що сталося. Вона глибоко вдихнула, відчуваючи запах мокрої землі, і подумала, що цього літа вона вперше відчула себе не просто дівчиною, яка ховається під дощем. Вона зростала, хоч і боляче, але щиро.

Стас стояв у дворику школи, руки в кишенях, дивлячись, як краплі дощу б’ються об асфальт. Він думав про все, що відбулося, про Олю, про Макса, про Настю. Його серце більше не було сковане страхом або провиною — воно відчувало спокій, який приходить тільки після бурі. Він знав, що вони змінили одне одного назавжди, і що ця зміна неможлива назад.