РОЗДІЛ 20 - «МЕЖА»

У школі пахло мокрими куртками, холодною плиткою і напруженням, яке не змивалося навіть після нічної зливи.

Оля відчувала це ще з порога.

Погляди — не відкриті, але липкі.
Пошепки — не голосні, але достатні, щоб різати вуха.
Тиша в коридорах була не спокійною — вичікувальною.

Вона йшла рівно.
Спина пряма.
Плечі трохи напружені.

Не зламайся тут. Не зараз.

— Це вона? — прошепотів хтось за спиною.
— Та сама…
— А він де?

Оля не оберталась.
Вона знала відповідь.

Стаса сьогодні не було.

Він сидів у порожньому дворі старого клубу.
Того самого, де колись ховались від грози.
Тепер гроза була всередині.

Телефон мовчав.
Не тому, що ніхто не писав.
А тому, що він не відкривав повідомлення.

Ще один раз — і щось у мені зламається остаточно.

Стас притулився спиною до холодної стіни.
Куртка мокра, руки тремтять — не від холоду.

— Ти хотів бути чесним, — сказав він уголос.
Голос зірвався.
— Ось тобі чесність.

Перед очима — Оля. Її обличчя в ту ніч.
Не сльози.
Гірше — тиша.

Він знав:
якщо зараз піде до школи —
він або вибухне,
або зламається при всіх.

І те, і те — знищить її.

На уроці вона не записала жодного слова.
Ручка лежала в пальцях, але сторінка була біла.

Вчителька щось говорила про дисципліну, приклади, правила.
Олі здавалося, що це про неї.

— Олю, ти з нами? — різко.

Вона підняла очі.
Спокійні. Надто спокійні.

— Так.

Клас дивився.
Хтось із цікавістю.
Хтось — із засудженням.
Хтось — із дивною жалістю.

Я не прошу вашого дозволу. Я просто живу.

Але всередині — тріщини.

Бо любов не захищає від тиску.
Вона тільки робить удари болючішими.

Настя стояла біля вікна в коридорі, дивилась на сіре небо.
Вона знала: цей день доб’є ілюзії остаточно.

Макс підійшов тихо.

— Ти щось зробила? — спитав без обвинувачень.

Вона повернулась.
Очі втомлені. Чесні.

— Я сказала правду.
— Кому?
— Тим, хто мав знати.

Макс стиснув щелепу.

— Ти розумієш, що ти наробила?

Настя не відвела погляду.

— Я розумію, що мовчання вбивало повільніше.

Це не було зрадою.
Це було ударом реальності.

Вони зустрілись ввечері.
Без криків.
Без привітань.

— Скажи мені чесно, — почав Макс.
— Ти готовий зруйнувати їй життя?

Стас підняв голову.

— Я не руйную. Я люблю.

Макс засміявся коротко. Болісно.

— Любов — це не виправдання.
— А страх — не аргумент, — різко відповів Стас.

Між ними — роки дружби.
І одна дівчина, яка стала межею.

— Якщо ти залишишся з нею, — сказав Макс тихо,
— я втрачу або друга, або сестру.
— А якщо піду, — відповів Стас,
— я втрачу себе.

Тиша була важчою за крики.

Вночі знову почалась гроза.
Але не дика.
Не рвана.

Глуха. Важка.
Як рішення.

Оля сиділа на ліжку, слухала дощ.

А якщо любов — це не триматися?
А якщо відпустити — це теж форма захисту?

Вона притиснула долоні до грудей.
Серце боліло, але билося.

— Я не хочу бути причиною війни… — прошепотіла в темряву.

І десь у цю ж ніч
Стас дивився в те саме небо
і думав те саме.

Гроза почалася без попередження.
Не з неба — з повітря між людьми.

У школі стояв гул, як перед вибухом. Не крики — шепіт. Найгірший тип шуму. Той, що лізе під шкіру.

Оля відчувала його фізично.
Плечі напружені. Шия кам’яна. Кроки коротші, ніж зазвичай.

Вона йшла коридором, а розмови зупинялися.
І починалися знову — одразу за спиною.

— Це вона?
— Та…
— Кажуть, він через неї…
— Брат у неї ж нормальний був…

Вона не оберталась.
Навчилася не обертатись.
Бо якщо подивиться — або закричить, або заплаче. Ані те, ані інше їй зараз не дозволено.

Любов зробила її сильнішою.
Соціум — жорсткішою.

Стас сидів на лавці біля старого спортзалу.
Мокрий бетон. Волога куртка. Холод у пальцях.

Він не ховався. Просто… не йшов усередину.

Бо знав:
там — погляди.
там — слова.
там — рішення, які вже прийняли без нього.

Він крутив у руках телефон. Повідомлень не було.
І це було правильніше, ніж якби вони були.

Бо кожне слово зараз могло добити.

«Я не жалкую» — повторював собі.
І не вірив.

Не жалкують ті, хто нічого не втратив.
А він втратив майже все — і ще не знав, чи залишиться з тим, заради чого це зробив.

Макс стояв між ними.
Фізично — ні.
Але по суті — саме там.

Директор говорив довго. Про «репутацію школи». Про «приклад». Про «відповідальність».

Макс чув тільки одне:
вони хочуть, щоб хтось був винним.

І дуже зручно, коли цей хтось — не ти.

Він дивився у вікно.
Там, за склом, йшла злива.

Гроза знову, подумав він.
Вона завжди повертається, коли треба вибрати.

Вони зустрілись за школою. Без зайвих слів.
Макс ішов швидко. Стас підвівся повільно.

— Ти розумієш, що ти зробив? — без вступу.

— Так.

— Ні, — Макс усміхнувся криво. — Якби розумів, ти б не стояв тут так спокійно.

— Я не спокійний.

— Ти впертий. Це різні речі.

Пауза. Дощ стукав по асфальту.

— Вона — моя сестра, — тихо сказав Макс. — Не просто дівчина. Не просто «кохана». Моя кров.

— Я знаю.

— Ні, Стас. Знати — це коли ти готовий піти, якщо це її врятує.