РОЗДІЛ 19 – ПІСЛЯ ГРОЗИ

Після тієї ночі все ніби повернулося на свої місця — але це була ілюзія.
Таке буває лише після справжніх гроз: небо ясне, повітря холодне, а під ногами — болото.

Оля прокинулася рано. Занадто рано для літа, яке мало би бути лінивим і безтурботним. Вікно було відчинене, фіранка ледве ворушилася, і в кімнату тягнуло запахом мокрої землі. Десь далеко ще гриміло — глухо, майже чемно, ніби гроза вже пішла, але не могла остаточно відпустити.

Вона лежала, дивлячись у стелю, і рахувала тріщини.
Колись у дитинстві це її заспокоювало. Тепер — ні.

Стас.

Його ім’я не потребувало дозволу, щоб з’явитися в голові. Воно просто було. Як синяк, до якого не торкаєшся, але відчуваєш кожним рухом.

Вони не писали одне одному вже третій день.
Не тому, що не хотіли.
Тому що кожне слово могло стати останнім.

Оля сіла на ліжку, підтягнула до грудей коліна й уперлася лобом у них. У тілі була дивна втома — не фізична, а та, що з’являється після сильних емоцій. Наче вона прожила кілька життів за одну ніч, і всі вони залишили сліди.

— Ну що, — прошепотіла вона сама до себе. — Ось і «разом».

Це слово більше не звучало романтично.
Воно звучало серйозно. І трохи страшно.

У коридорі грюкнули двері — Макс пішов раніше, ніж зазвичай. Вона чула його кроки, коротку розмову з мамою, звук ключів. Він уникав її погляду вже другий день. Не демонстративно. Обережно. Так, ніби боявся сказати зайве — або навпаки, не сказати головного.

Оля знала: цей мовчазний етап у стосунках із братом небезпечніший за будь-які крики.

Вона підвелася, натягнула футболку, ту саму — стару, розтягнуту, з якимось напівстерті логотипом. Колись Стас жартував, що в ній вона виглядає «надто справжньо». Тоді вона не зрозуміла, що це означає. Тепер — розуміла надто добре.

На кухні було тихо. Мама вже пішла на роботу. На столі — чашка з недопитою кавою Макса, холодна, з темним кільцем на дні. Оля машинально помила її, хоча це не мало жодного значення. Просто хотілося щось робити руками, щоб не думати.

Телефон лежав на підвіконні. Екран темний.
Вона не брала його майже годину.
А потім усе ж узяла.

Повідомлення від Стаса прийшло о 06:17.

Стас:
Я не знаю, з чого почати.
Але якщо сьогодні не побачу тебе — з’їду з глузду.

Оля закрила очі.
Серце зробило той самий дурний стрибок, який зраджував її щоразу.

Вона відповіла не одразу.
Дала собі хвилину — єдину, на яку мала право.

Оля:
Я теж не знаю, як це тепер має виглядати.
Але можу вийти. На набережну. За годину.

Відповідь прийшла миттєво.

Стас:
Я буду раніше.

Звісно, буде.
Він завжди приходив раніше, коли щось було по-справжньому важливим.

Набережна була майже порожня. Після дощу асфальт ще блищав, калюжі відбивали небо — світле, надто спокійне для того, що відбувалося між ними.

Стас стояв біля поручнів. У темній худі, з капюшоном, накинутим не від холоду — від звички ховатися. Коли побачив Олю, випрямився, ніби зловив удар струмом. Але не усміхнувся. І вона була вдячна за це.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Між ними було кілька метрів.
І ці метри здавалися довшими за всі тижні мовчання.

— Я думав, ти передумаєш, — зізнався Стас, дивлячись кудись їй за плече.

— Я теж, — чесно відповіла вона.

Вони мовчали. Довго. Але це мовчання вже не було порожнім. Воно було наповнене всім, що вони боялися сказати вголос.

— Ми реально це робимо? — нарешті запитав він. — Не ховаємося. Не граємося. А… по-справжньому.

Оля подивилася на нього.
У його очах не було впевненості. Лише оголена правда.

— Я не знаю, чим це закінчиться, — сказала вона. — Але знаю, що якщо зараз відступлю — буду ненавидіти себе.

Стас коротко кивнув.
Наче це була відповідь, на яку він чекав усе життя.

Він зробив крок. Потім ще один.
Не торкнувся. Не поспішав.

— Я теж боюся, — сказав він тихо. — Але я більше боюся жити так, ніби тебе ніколи не було.

Оля видихнула. Повільно.
І вперше за довгий час дозволила собі зробити те саме.

Вона підійшла ближче.

Люди, які проходили повз, дивилися на них так само, як дивляться на будь-кого іншого. І в цьому було щось нове. Небезпечне. І… правильне.

Грози більше не було.
Але сезон — тривав.

Стас уперше за довгий час залишився сам по-справжньому.

Не «сам у кімнаті, але з телефоном», не «сам серед людей», а сам — коли тиша не фон, а тиск. Вона лягала на плечі, давила на груди, змушувала дихати коротко, ніби повітря тут було чуже.

Він сидів на ліжку, спершись спиною об стіну. Куртка так і лишилася на ньому — не тому, що холодно, а тому, що зняти її означало визнати: втекти вже нікуди.
На підлозі — рюкзак, кинутий абияк. Усередині — зошити, ручки, безлад. Як і в голові.

Оля не писала.
І це було гірше за будь-які слова.

Стас прокрутив у голові останню їхню розмову. Не фрази — інтонації. Її паузи. Те, як вона дивилася не на нього, а крізь нього, ніби намагалася побачити майбутнє і не знаходила там нічого певного.

«Ми витримаємо?» — спитала вона тоді.
Не «я витримаю». Не «ти витримаєш».
Ми.

Він не знав, що відповісти. І мовчання стало відповіддю.

Стас підвівся різко, підійшов до вікна. Надворі сіріло. Літо втрачало барви, ніби хтось поступово викручував насиченість. Дерева стояли нерухомо, але в повітрі вже було щось важке, передгрозове.

Як завжди, — подумав він. — У нас завжди все перед грозою.

Він згадав школу. Погляди. Шепіт. Те, як хтось навмисно говорив голосніше, проходячи повз. Те, як вчителька зупинялася на півслові, коли Оля заходила в клас.

І Макса.

Макс був найгіршим і найкращим водночас.
Друг. Брат. Суддя.