РОЗДІЛ 18 – ПІСЛЯ ГРОЗИ

Тиша не приходить одразу.
Вона підкрадається — обережно, як кіт після бурі. Спершу здається, що все ще гримить. Що десь далеко небо досі розривається навпіл. Але це вже не гроза. Це серце.

Оля прокинулась рано. Не тому, що виспалась — навпаки. Просто сон більше не тримав. Вона лежала, дивлячись у стелю, і слухала дім.
Холодильник тихо гудів. Десь у дворі гавкнув пес. Усе було до болю звичне. І від того — нестерпне.

Вчорашній день не вкладався в голову. Він не збирався в історію, не мав логіки, не мав кінця. Просто шматки:
погляди в школі,
шепіт за спиною,
Настя — бліда, але дивно рівна,
Макс — напружений, мов струна,
і Стас… Стас, який мовчав так, ніби кожне слово могло зруйнувати ще більше.

Оля сіла на ліжку, обхопивши коліна руками. У грудях було пусто. Не біль — саме порожнеча. Така, що лякає сильніше.

Вона не плакала. Сльози закінчилися ще вночі.

У школі стало тихіше.
Це було найгірше.

Ніхто не кричав, не звинувачував в обличчя, не влаштовував сцен. Просто — погляди. Довгі. Оцінювальні. Такі, від яких хочеться стати меншою. Менш помітною. Зникнути.

Оля йшла коридором і відчувала, як її розбирають на деталі.
Ось вона.
Та сама.
Через яку все…

Вчителі говорили рівно. Надто рівно.
— Олю, будь уважнішою.
— Олю, залишся після уроку.
— Олю, ти ж розумієш…

Вона кивала. Вона завжди кивала. Бо якщо почне говорити — може зірватися. А зриватися більше не було куди.

Настя сиділа на останній парті. Вони не говорили. Не через образу — через втому. Настя дивилась у вікно, ніби там було щось важливіше за все, що відбувалося в класі.
Оля розуміла. І не чіпала.

Макс зник у власних справах. Він був поруч — фізично. Але між ними виросла тиша. Не стіна. Швидше — поле мін. Кожне слово могло вибухнути.

А Стаса не було.

Це різало найсильніше.

Він не писав.
Не дзвонив.
Не з’являвся.

Оля ловила себе на дурних думках: а раптом це вже кінець? Не драматичний, не гучний — просто тихий розпад. Коли ніхто не йде, але всі вже пішли.

Ввечері вона вийшла надвір. Повітря було чисте, вимите до прозорості. Після грози завжди так — світ виглядає обманливо новим.

Вона сіла на сходи старого клубу. Того самого підвалу, де вони колись ховалися від бурі.
Тепер буря була всередині.

— Ти теж тікаєш сюди? — тихо сказав знайомий голос.

Оля не здригнулась. Вона знала, що це він, ще до того, як підняла очі.

Стас стояв трохи осторонь. Не підходив. Не торкався. Між ними було повітря — важке, насичене недомовленістю.

— Я не тікаю, — сказала вона. — Я просто… тут.

Він кивнув.
— Я теж.

Вони мовчали. Довго. Так довго, що тиша почала змінювати форму — з гострої на втомлену.

— Я не знаю, як правильно, — нарешті сказав Стас. — Я роблю вигляд, що тримаюсь. Але це брехня.

Оля дивилась на його руки. Вони трохи тремтіли.

— Я боюсь нашкодити тобі ще більше, — продовжив він. — І водночас… не можу відійти.

Вона вдихнула.
— Я теж боюсь, — чесно сказала. — Але мені болить не те, що про нас говорять. Мені болить, що ми мовчимо.

Він зробив крок ближче. Не торкнувся. Просто став поруч.

— Я не обіцяю, що буде легко, — сказав Стас. — Я навіть не знаю, чи буде правильно. Але я знаю, що якщо зараз відпущу — зламаюсь остаточно.

Оля заплющила очі.
— Я вже зламалась, — тихо сказала вона. — Але якщо ми обоє зламані… може, це не кінець. Може, це просто нова форма.

Він подивився на неї так, ніби бачив уперше. Не як дівчину, не як проблему, не як причину конфлікту — а як людину, яка вистояла.

— Ти сильніша, ніж думаєш, — сказав він.

— Не кажи так, — сумно усміхнулась Оля. — Я просто ще не впала остаточно.

Вони не поцілувались.
Не було красивого жесту.
Не було обіцянок.

Було лише рішення — тихе, як крок по мокрій землі.

— Давай просто проживемо це, — сказала Оля. — День за днем. Без втечі.

Стас кивнув.
— Я з тобою. Навіть якщо весь світ буде проти.

Це не звучало пафосно. Це звучало втомлено. І від того — правдиво.

Вони сиділи поруч, дивлячись, як темніє небо. Грози не було. Лише хмари, що повільно розповзались, ніби світ теж намагався загоїти тріщини.

Десь далеко заграв грім — уже не страшний, не різкий. Просто нагадування.

Оля подумала, що пауза — це не порожнеча.
Пауза — це момент, коли серце вирішує, чи варто битися далі.

І її серце — билося.