РОЗДІЛ 14 – КОЛИ ВСЕ ВЖЕ НЕ СХОВАТИ

Ранок був дивно спокійний.
Занадто спокійний — той тип тиші, що не заспокоює, а насторожує.

Оля прокинулася раніше, ніж завжди. Не від будильника — від думки. Вона лежала, дивлячись у стелю, і ловила себе на тому, що серце б’ється рівно. Без істерики. Без втечі. Без бажання сховатись під ковдру й зникнути з цього літа.

Учора вони все сказали.
Слова були важкі, болючі, негарні. Вони різали, як скло. Але вперше — нічого не залишили недомовленим.

І тепер усе змінилося.

Вона вийшла на кухню. Макс уже сидів за столом, з телефоном у руках, але не гортав стрічку — просто дивився в екран, ніби чекав новин.

— Ти рано, — сказав він, не піднімаючи очей.

— Я не спала, — чесно відповіла Оля й налила собі води.

Макс глянув на неї уважно. Так, як дивляться не брати, а люди, які знають більше, ніж кажуть.

— Він прийде? — спитав.

Оля кивнула.
Без пафосу. Без пояснень.

— Добре, — сказав Макс після паузи. — Тоді я буду вдома.

Це було його мовчазне я поруч. І вона це прийняла.

Стас чекав біля воріт.
Не курив. Не сидів. Просто стояв — руки в кишенях, плечі трохи напружені. Він виглядав так, ніби кожен погляд сусідів проходив крізь нього.

Коли Оля вийшла, він підняв голову.

І в ту мить усе зайве зникло.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

Ні поцілунку. Ні дотику.
Ще ні. Не тому що боялися — тому що вирішили не ховатися, але й не грати.

Вони пішли разом. Просто поруч.
І цього було достатньо, щоб хтось зупинився. Щоб хтось прошепотів. Щоб хтось дістав телефон.

На зупинці вже були Павло й Антон. Павло першим помітив.

— Ого, — протягнув він. — Це що, новий сезон серіалу?

Антон мовчав. Він подивився на Стаса — довго, уважно. Потім перевів погляд на Олю.

— Серйозно? — тихо спитав.

Стас кивнув.

— Серйозно.

Без пояснень. Без виправдань.
Як рішення, яке вже не обговорюють.

Павло хмикнув.

— Ну що ж… — сказав він. — Літо обіцяє бути веселим.

Коридори зустріли їх шумом.
Шепіт, погляди, затримані подихи — усе працювало, як добре налаштований механізм.

Настя ще не повернулась повністю до школи, але її відсутність відчувалась сильніше, ніж присутність. Її історія висіла між класами, як недомовлений вирок.

Оля відчувала, як на неї дивляться.
Хтось — із цікавістю.
Хтось — із засудженням.
Хтось — із заздрістю.

Вона йшла рівно. Плечі — розправлені. Дихання — повільне.
Стас ішов поруч. Не попереду. Не позаду.

— Якщо хочеш — можемо зупинитись, — тихо сказав він.

— Ні, — відповіла вона. — Я хочу, щоб бачили.

Він усміхнувся. Ледь-ледь.
Так усміхаються люди, які вже пережили найгірше.

Після уроків вони сиділи на сходах за школою. Там, де раніше ховались від дощу. Тепер — від чужих думок.

— Ми не будемо ідеальними, — сказав Стас, дивлячись на асфальт. — Я не обіцяю, що буде легко.

— Я не прошу легко, — відповіла Оля. — Я прошу чесно.

Він підняв на неї очі.

— Тоді буде боляче.

— Уже було, — сказала вона. — І ми вижили.

Він узяв її за руку. Вперше — відкрито.
І світ не вибухнув.
Небо не впало.
Просто хтось десь сказав: “Ти бачив?”

Це був не кінець конфліктів.
Це був їхній старт без масок.

Бо правда не зникає, коли її озвучують.
Вона просто починає жити поруч.

І попереду на них чекало літо, яке ще не сказало свого останнього слова.