РОЗДІЛ 13 – КОЛИ ГРОЗА НЕ МИНАЄ

Грім цього разу не налякав Олю.

Він просто був. Десь далеко, глухо, як фон її думок. Наче небо бурмотіло щось своє — не до людей, не до слів. Вікно в кімнаті було прочинене, повітря важке, липке, настояне на волозі й напрузі. Літо, яке мало бути легким, раптом стало задушливим.

Оля сиділа на підлозі, притулившись спиною до ліжка. Телефон лежав екраном донизу — як доказ того, що вона більше не хоче нічого бачити. Ані повідомлень. Ані імен. Ані пояснень.

Стас не писав.

І це було гірше за будь-які слова.

Вона зловила себе на дивній думці: ще місяць тому вона б не повірила, що його мовчання може боліти фізично. Наче під ребрами хтось стискав мокру тканину — не до болю, а до виснаження.

За стіною щось грюкнуло. Макс. Вона впізнала кроки одразу — швидкі, злі, важкі. Так ходять люди, які намагаються не думати, бо якщо почнуть — знесе дах.

Він не заходив до неї вже другий день.

І Оля не знала, що страшніше: його мовчання чи момент, коли він таки зайде.

Стас стояв під навісом старого клубу.

Того самого, де колись ховалися від грози, сміялися, сиділи мовчки, не думаючи про завтра. Тепер тут було порожньо. Дерев’яні лавки вологі, фарба облуплена, запах сирості й пилу.

Він притулився плечем до стіни й закрив очі.

Все пішло не так.

Він прокручував у голові одну й ту саму сцену, знову і знову, як заїжджену плівку: слова, які вирвалися; погляди; як Оля зблідла; як Макс дивився на нього — не як на друга, а як на загрозу.

Стас різко вдарив кулаком по дерев’яній балці.
Біль був потрібен. Простий. Зрозумілий.

— Ідіот… — прошепотів він сам до себе.

Він хотів захистити. Хотів чесності. Хотів не ховатися.
А вийшло — вибух.

Дощ почався раптово. Великий, шумний, без попередження. Ніби небо теж не витримало.

Стас підняв голову й дозволив краплям бити по обличчю. Йому здавалося, що якщо стояти так довше — всередині щось зламається остаточно. Або, навпаки, збереться в одне ціле.

Він знав одне:
назад дороги вже немає.

Увечері в домі Олі світло вимкнули раніше, ніж зазвичай.

Мати втомлено сказала, що «всім треба відпочити». Батько мовчки кивнув. Макс грюкнув дверима своєї кімнати.

Оля лежала на ліжку, втупившись у стелю.

У голові крутилися уривки фраз, погляди зі школи, шепіт за спиною, паузи в розмовах, коли вона заходила в клас. Вона ще нічого не зробила. Але всі вже все «знали».

Правда має дивну властивість — бити не по винних, а по тих, хто поруч.

Телефон завібрував.

Одне повідомлення.
Від Стаса.

«Я тут. Якщо захочеш — я не зникну.»

Оля заплющила очі.

Вона не знала, чи хоче, щоб він був поруч.
Але знала точно: якщо він зникне — вона цього не переживе.

За вікном злива перейшла у справжній шквал. Дощ бив по даху, по землі, по деревах — люто, безжально.

І в цій грозі, у цій нічній какофонії, щось у їхній історії остаточно змінило форму.

Не кінець.
Але й не початок.

Вони мовчали занадто довго.

Це мовчання не було порожнім — воно було густим, липким, таким, що чіплялося до шкіри. Оля відчувала його ще до того, як побачила Стаса. Воно висіло між ними, як важка грозова хмара, що от-от прорветься.

Він стояв біля старого футбольного поля — того самого, де колись сміялися всією компанією, де літо пахло пилом і потом, а проблеми здавалися тимчасовими. Зараз тут було тихо. Навіть занадто.

— Привіт, — сказала Оля, і її голос зрадницьки здригнувся.

Стас підняв голову.
Подивився так, ніби бачив її вперше… і востаннє водночас.

— Привіт, — відповів він. — Дякую, що прийшла.

Вона кивнула. Сіла на трибуну. Не поруч. Між ними залишилася відстань — метр, може півтора. Але здавалося, ніби між ними — роки.

— Я не знав, як почати, — сказав Стас після паузи. — Якщо чесно… я взагалі не знав, чи маю право з тобою говорити.

— А я не знала, чи зможу слухати, — відповіла Оля. — Але прийшла.

Він усміхнувся криво. Не весело.

— Я все зламав, Олю.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який крик.

— Ти зламав не “все”, — тихо сказала вона. — Ти зламав мене.

Він різко встав. Пройшовся кілька кроків, ніби шукаючи повітря.

— Я боявся, — випалив він. — Боявся сказати правду вчасно. Боявся, що втягну тебе у щось брудне. Боявся втратити Макса. Боявся… себе.

— А я боялася, що все це мені здалося, — перебила вона. — Що я просто вигадала нас. Кожен погляд. Кожну грозу. Кожне “ти як?”.
(пауза)
— Ти знаєш, як це — коли тебе обирають останньою? Навіть коли вже нібито обрали.

Він повернувся до неї. Очі — червоні. Злі. Розбиті.

— Я ніколи тебе не не обирав, — сказав він хрипло. — Я просто був боягузом.

Тиша знову накрила їх. Але тепер вона була іншою — тріснутою.

— Я не хочу більше тікати, — раптом сказав Стас. — Не хочу ховатися. Не хочу “може колись”.
Він подивився прямо на неї.
— Я хочу бути з тобою.

Оля відчула, як серце починає калатати так, ніби знову починається гроза. Та сама, їхня.

— І що це означає? — спитала вона. — Таємно? По кутках? Пошепки?

Він похитав головою.

— Ні. Або по-справжньому. Або ніяк.
(пауза)
— Можемо відкрито. Можемо пройти крізь це разом. Можемо… просто бути поруч. Якщо ти ще можеш.

Вона мовчала довго. Занадто довго.

Дивилася на нього — такого знайомого і водночас нового. Хлопця, який умів ламати і визнавати це. Який був її болем… і її слабкістю.

Я боюся, — подумала вона.
Але я ще більше боюся втратити.

— Я не обіцяю, що буде легко, — сказала Оля. — Не обіцяю, що не буду злитись. Не обіцяю, що нам пробачать.

Він кивнув.

— Я не прошу легко. Я прошу чесно.