РОЗДІЛ 12 - МІЖ “МОЖНА” І “НЕ МОЖНА”

Будинок мовчав так, ніби знав більше, ніж усі вони разом.

Оля сиділа на підлозі своєї кімнати, спиною до ліжка. Коліна підтягнуті до грудей, пальці вчепилися в тканину старої кофти. Телефон лежав поряд — вимкнений. Вона не хотіла більше нічого чути. Ані повідомлень, ані імен, ані пояснень.

Світ за кілька днів зменшився до чотирьох стін і одного питання, яке било в голову, як маятник:
чому правда завжди болить сильніше за брехню?

Вона думала, що витримає.
Думала, що якщо мовчатиме — все якось перегорить.
Але не перегоріло.

Її ламало зсередини. Не красиво, не по-книжковому. Без сліз спочатку — просто порожнеча. А потім — різко, з надривом.

Оля притисла долоню до рота, коли звук таки вирвався. Глухий, хрипкий. Наче вона намагалася не плакати, а вижити.

— Досить… — прошепотіла сама до себе. — Просто досить…

Двері скрипнули.

Вона не одразу підвела голову. Подумала — здалося. Але кроки були справжні. Обережні. Знайомі.

Макс зупинився на порозі. Не зайшов одразу. Просто дивився.

І цього було достатньо, щоб у ній щось остаточно зламалося.

— Вийди… — тихо сказала Оля, не дивлячись на нього.

— Ні.

Одне слово. Спокійне. Без тиску. Але тверде.

Він зайшов і сів поруч на підлогу. Не торкався. Не обіймав. Просто був. Як у дитинстві, коли вона падала й розбивала коліна, а він мовчки сидів поряд, поки біль вщухав.

— Я не хотіла, щоб ти це бачив… — голос зірвався. — Я не хотіла, щоб ти… взагалі був тут.

— А я не хотів, щоб ти так себе нищила, — відповів Макс тихо. — Але ми обоє не отримали, чого хотіли.

Вона нарешті подивилася на нього. Очі червоні, розгублені. Не його впевнена молодша сестра — а просто дівчина, яка потрапила між чужі рішення.

— Ти тепер теж проти мене? — спитала вона майже пошепки.

Макс видихнув. Довго. Важко.

— От у цьому й проблема, Олю. Я… не знаю.

Вона гірко всміхнулась.

— Клас. Ще один, хто не знає.

— Послухай, — він повернувся до неї повністю. — Ти моя сестра. Це — факт. І я завжди буду на твоєму боці, коли світ вирішить тебе розчавити. Але…

— Але Стас — твій друг, — перебила вона. — Я знаю.

Тиша повисла між ними, щільна, як перед грозою.

— Він не мав права, — сказав Макс різкіше, ніж хотів. — Ні на що з цього. Не так. Не за таких умов.

— А я мала? — в її голосі вперше з’явився вогонь. — Я що, просила закохатися? Просила, щоб все полетіло шкереберть?

Вона підвелася різко, почала ходити кімнатою.

— Я просто… жила. Чула. Бачила. Відчувала. І все. А тепер я — винна. Для всіх.

Макс підвівся слідом.

— Ти не винна, — твердо сказав він. — Але це не означає, що я спокійно прийму все, що сталося.

— То що ти зробиш? — Оля зупинилась. — Знищиш його?

Він не відповів одразу.

І це мовчання сказало більше, ніж будь-які слова.

— Я боюся за тебе, — нарешті сказав Макс. — Бо знаю Стаса. Знаю, який він, коли ламається. І знаю, що він уже ламається.

— А я? — тихо спитала вона. — Мене ти бачиш?

Він зробив крок до неї й нарешті обійняв. Міцно. По-справжньому.

— Бачу, — прошепотів. — Саме тому мені так важко.

Вона вже не дитина. Але й ще не та, хто готовий платити за чужі помилки.
Стас — мій друг. Той, з ким я пройшов більше, ніж хочу згадувати.
Але Оля — моя кров. І якщо доведеться обирати…

Він заплющив очі.

Я не хочу війни. Але якщо вона почнеться — я знаю, на чиєму боці стоятиму.

Гроза прийшла без попередження.
Не так, як у прогнозах — не «можливі опади», а різко, грубо, з першого удару грому, що вдарив десь зовсім близько, аж у вікнах дзенькнуло.

Стас стояв під навісом зупинки й дивився, як вода ріже асфальт.
Дощ був щільний, важкий — такий, що не тікають, а здаються.

Телефон у кишені завібрував.
Ім’я Олі він навіть не відкрив.

Бо якщо відкриє — або напише щось зайве, або зламається остаточно.

Він стиснув кулаки так, що нігті вп’ялись у долоні.
Злість ходила по ньому, як електрика по оголених дротах.

— Чорт… — прошепотів і різко вдарив кулаком у металеву стійку.

Біль прийшов одразу.
Гострий. Чесний.
Але не той, який потрібен.

Його розривало не через чутки.
Не через Макса.
І навіть не через школу.

Його розривало через одне просте усвідомлення:
він не встиг захистити її.

Стас зірвався з місця й пішов просто під дощ.
Без капюшона. Без парасолі.
Нехай ллє. Нехай змиє.

Вода текла по обличчю, змішувалась із потом, з чимось ще — він сам не розумів, коли почав дихати рвано, як після бігу.

— Я ж обіцяв… — говорив уголос, сам до себе, крізь шум зливи.
— Я ж, бляха, обіцяв, що все буде нормально…

Грім ударив знову.
Гучно. З викликом.

Він засміявся. Коротко. Гірко.

— Нормально? — голос зірвався. — Та кому ти брешеш, Стасе…

Він опустився навколішки просто посеред тротуару.
Дощ заливав очі, але він і не витирає.

Якщо втратить Олю — це буде не через любов.
А через слабкість.

І це найгірше.

Оля сиділа в своїй кімнаті, притулившись спиною до дверей.
Світло вимкнене.
Шум дощу за вікном здавався надто гучним — ніби гроза була всередині неба і всередині неї одночасно.

Слова літали по школі, як птахи-падальники.
Хтось співчував.
Хтось шепотівся.
Хтось дивився занадто довго.

Вона закрила вуха долонями.

Я не винна. Я не винна. Я не винна.

Але думки не слухались.

Вона думала про Стаса.
Про те, як він дивився на неї востаннє — не з претензією, не з вимогою, а з болем, який він ховав, як хлопці завжди ховають.