РОЗДІЛ 11 - КОЛИ ГРОЗА Б’Є ЗСЕРЕДИНИ

Гроза прийшла раптово, як і правда.
Небо не попереджало — просто розірвалося. Дощ вдарив по асфальту з таким звуком, ніби хтось кидав каміння з неба. Повітря стало важким, липким, і Оля відчула: ось воно. Той момент, після якого вже не буде “як раніше”.

Стас

Стас стояв під навісом біля школи, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні. Йому хотілося вдарити — не когось конкретного, а весь цей світ, який раптом вирішив виставити його винним.

— Ти ж знаєш, що тепер всі шепочуться? — кинув хтось із хлопців.
— Ти ж «той самий», — додав інший, майже з усмішкою.

Стас різко обернувся.

— Закрий рота, — голос був хрипкий, зірваний. — Ти взагалі не в темі.

Але він знав: в темі вже всі.
Школа працює як м’ясорубка — хтось кинув кістку, і пішло.

Його розривало зсередини.
Він ненавидів себе за слабкість, за страх, за те, що мовчав тоді, коли треба було говорити. За те, що правда — це не визволення, а вирок.

Він ударив кулаком у стіну. Раз. Другий.
Біль трохи заспокоював.

«Я не хотів так. Я не планував. Я просто…»

Але виправдання тепер не працювали.

Оля йшла коридором, і кожен крок лунав занадто гучно.
Погляди. Шепіт. Телефони в руках. Повідомлення, які зникають, щойно вона наближається.

— Це вона?
— Та сама?
— А я казала…

Вона зупинилася біля шафки, але руки тремтіли настільки, що не змогла відкрити замок.

Вона була проти всіх.
Не тому, що зробила щось жахливе. А тому, що не вписалась у зручну версію.

Вчителька подивилась на неї довше, ніж треба.
Клас мовчав, але це мовчання було гірше за крики.

— Олю, після уроку залишишся, — сухо сказала вона.

І все.
Один рядок — і ще одна мітка.

«Я не зламаюсь. Я не дам їм це зробити», — повторювала Оля, але всередині було порожньо й холодно.

Вона підняла голову.
І вперше — подивилася прямо у відповідь. Без вибачень. Без страху.

Макс дізнався все не з чуток.
Йому сказали прямо. Хтось «із добрих намірів», хтось — щоб подивитись на реакцію.

Він сидів у себе в кімнаті, тримаючи телефон, де миготіло ім’я Стаса.
Друг. Людина, з якою він виріс. І — той, хто втягнув його сестру в пекло.

Дощ стукав у вікно, ніби хтось кликав до рішення.

— Я можу його знищити, — сказав він уголос.
Слова прозвучали легко. Занадто легко.

Але перед очима з’явилась Оля. Не слабка. Не зламана.
Та, яка мовчки витримує удар за ударом.

Макс встав.
Він знав: якщо зараз піде до Стаса — це буде не розмова.
Але якщо не піде — він зрадить сестру.

Вибір не був між добром і злом.
Він був між кров’ю і правдою.

Макс одягнув куртку і вийшов під дощ.

Вони зустрілися під старим мостом — місце, де завжди ховалися від негоди ще з дитинства.
Дощ лив стіною. Світло ліхтаря тремтіло.

— Скажи, що це не правда, — голос Макса був рівний. Це лякало більше, ніж крик.

Стас мовчав.
Цього було достатньо.

— Ти розумієш, що ти зробив?! — Макс вдарив його в груди. — Це моя сестра!

— Я знаю! — Стас зірвався. — Думаєш, я не знаю?!

Він кричав, не стримуючись. Дощ змивав сльози, але не біль.

— Я не хотів їй зла. Ніколи.
— Але зробив! — Макс стиснув кулаки. — І тепер вона одна проти всіх!

Мовчання повисло між ними, густе, як ніч.

— Якщо з нею щось станеться… — Макс нахилився ближче. — Я тебе не врятую. Ніхто не врятує.

Він пішов, не озираючись.

Стас залишився сам.
Під дощем.
З правдою, яка вже не відпустить.

Оля стояла біля вікна вдома. Гроза не стихала.
Вона притиснула долоню до скла.

— Я витримаю, — прошепотіла вона. — Навіть якщо одна.

А десь у місті троє людей переживали ту саму ніч, але кожен — свою війну.

І це був лише початок.