РОЗДІЛ 10 — НАСЛІДКИ

Настя мовчала не тому, що не було що сказати.
Вона мовчала, бо якби сказала — все б розсипалося ще раніше.

У старому приміщенні колишньої насосної станції пахло іржею, мокрим бетоном і страхом. Вона сиділа, притулившись спиною до холодної стіни, обхопивши коліна руками. Телефон давно розрядився. Світ звузився до темряви й глухого стуку власного серця.

Вона не зникла випадково.

Настя втекла.

Втекла від розмови, яку боялася більше, ніж самотності.
Від правди, яку носила в собі вже кілька тижнів — як тліючу жарину під ребрами.

Вона знала: якщо скаже Максу — він подивиться на неї інакше.
Якщо скаже Олі — зламає її.
А якщо промовчить — зламається сама.

Тому вона обрала тишу.

Оля сиділа на сходах біля дому й дивилась у порожнечу.
Світ навколо рухався: хтось бігав, хтось говорив, хтось кликав Настю на ім’я. А в ній — ніби хтось вимкнув звук.

Це моя провина, — думка крутилась, як заїжджена платівка.
Я не побачила. Я не спитала. Я була занадто зайнята… Стасом.

Вона згадувала Настю останніми днями: усмішка трохи натягнута, погляд, який ковзав повз, руки, що завжди були зайняті — капюшон, ремінець сумки, край кофти. Ознаки були. Просто Оля не хотіла їх бачити.

— Вона знайдеться, — сказав хтось поруч.
Оля навіть не повернула голову.

Бо десь глибоко всередині вона боялася:
а що, якщо Настя не просто загубилася?
а що, якщо вона тікала саме від них?

Вона не плакала. Сльози закінчилися раніше.
Настя сиділа, притулившись лобом до колін, і намагалася дихати рівно.

Їй було холодно. І страшно.
Але найбільше — соромно.

Бо правда була проста і нестерпна:

вона була не просто “загублена”.

Вона була налякана тим, що носила під серцем.
І тим, що не знала, чи має право просити про допомогу.

Коли вона почула голоси — спочатку не повірила.
Коли почула своє ім’я — здригнулася.

— Настя! — це був Макс.

І в ту мить її оборона розсипалася.

— Тут! — хтось закричав.
— Вона тут!

Макс біг першим. Він не думав — просто летів, спотикаючись об каміння. Коли він побачив її — бліду, з червоними очима, з подряпаними руками — у нього щось обірвалося всередині.

— Ти з глузду з’їхала?! — голос тремтів.
— Я… я не знала, куди йти, — прошепотіла вона.

Він не кричав більше. Просто опустився перед нею навколішки й притис до себе так міцно, ніби боявся, що вона знову зникне.

Оля стояла трохи далі. Вона бачила все — і розуміла:
це тільки початок.

Бо таємниці не зникають, коли тебе знаходять.
Вони просто чекають моменту, щоб бути сказаними.

Пізніше, коли Настю забрали, коли шум стих, Оля й Стас залишилися наодинці.

— Ти тепер розумієш? — тихо сказала Оля.
— Що саме?
— Що правда завжди бере своє. Рано чи пізно.

Стас дивився на неї довго.

— Я боюсь, що наша правда теж когось зламає.
— Вона вже ламає, — відповіла Оля. — Мене.

І між ними вперше не було тепла.
Тільки напруга.
І тиша, в якій зріли наслідки.

Гроза говорить вголос

Дощ почався різко — ніби хтось роздер небо ножем.
Ще хвилину тому повітря стояло липке, важке, а тепер злива вдарила по асфальту так, що слова втрачали сенс.

Оля стояла під навісом біля старого клубу. Поруч — Макс, Павло, Антон, кілька знайомих облич із компанії. Всі нервові, виснажені після пошуків Насті. Всі мовчать, бо тиша після страху завжди страшніша.

Стас вийшов із темряви — мокрий, з темним волоссям, що прилипло до лоба. Він ішов прямо до Олі, і вона зрозуміла:
він більше не ховається.

— Нам треба поговорити, — сказав він.

— Не зараз, — тихо відповіла вона.

— Саме зараз.

Грім гримнув так близько, що Антон здригнувся. Макс напружився. Він уже кілька хвилин відчував: між цими двома — щось не те. Не «дружба». Не «випадковість».

— Ти пообіцяв, — сказала Оля, дивлячись Стасу просто в очі. — Ти сказав, що ніхто не дізнається.

— А ти пообіцяла, що не будеш тікати, — різко кинув він. — Але ти тікаєш від мене весь вечір.

— Бо це помилка!

Слово зависло в повітрі.
Помилка.
Так не кажуть про щось дрібне.

Макс повільно повернув голову.

— Про що ви взагалі? — запитав він. Спокійно. Занадто спокійно.

Оля відчула, як у грудях щось ламається.
Не тріскається — ламається.

— Максе… — почала вона, але Стас перебив.

— Він має знати.

— Ні! — вона майже закричала, і дощ злився з її голосом. — Це не твоє право!

— Моє, — жорстко відповів він. — Бо я теж у цьому.

Тиша накрила всіх, навіть гроза ніби завмерла на секунду.

— У чому — цьому? — повільно вимовив Макс.

Стас зробив крок уперед.

— У нас з Олею не просто «розмови». Не просто літо. Не просто дурниці.

Оля закрила очі.

— Стас, замовкни…

— Я не можу, — його голос зірвався. — Бо я втомився брехати.

— Ти… — Макс дивився то на сестру, то на Стаса. — Ти що, серйозно?

— Так, — сказала Оля. Тихо. Але чітко. — Це правда.

Грім вдарив так, ніби хтось розбив небо навпіл.

— Скільки? — запитав Макс.

— Максе… — вона зробила крок до нього, але він відступив.

— СКІЛЬКИ?!

— Кілька тижнів, — відповів Стас.

Це було помилкою.

Макс різко вдарив його кулаком у щелепу. Стас похитнувся, але встояв. Павло й Антон кинулися між ними.

— Ти з глузду з’їхав?! — кричав Макс. — Це моя сестра!

— Я знаю! — Стас кричав у відповідь, дощ змивав кров з губ. — Саме тому я мовчав!

— Саме тому ти не мав права!

Оля закричала — різко, надривно.

— ДОСИТЬ!

Всі замовкли.

Вона стояла під зливою, мокра, бліда, зі зламаним голосом.