РОЗДІЛ 9 — КУЛЬМІНАЦІЯ ‘‘Чому Настя зникла?’’

Настя зникла не раптово — вона зникала поступово. Кілька днів перед тим вона стала тихішою, ніби економила слова. Не сміялася, як раніше, не скидала голосових серед ночі, не бігла назустріч Олі. Вона носила телефон у беззвучному режимі й щоразу здригалася, коли екран світився незнайомим номером. Усе почалося з одного вечора, коли вона випадково почула розмову, не призначену для її вух. Розмову дорослих. Про борги. Про «помилку», яку треба терміново виправити. І про неї — як про частину цього виправлення.

Настя знала: якщо залишиться — хтось постраждає. Мама. Молодший брат. Можливо, навіть Макс. Їй пообіцяли, що це «тимчасово», що вона просто поїде на кілька днів, що ніхто нічого не запідозрить. Вона не повірила жодному слову — але вибору їй не залишили. Тієї ночі вона зібрала рюкзак, поклала туди документи, зарядку, теплу кофту і записку, яку так і не наважилася залишити.

Вона пішла сама, бо думала, що так буде безпечніше для всіх. І найбільше — для Макса.

Макс ішов уздовж річки, ніби вода могла дати відповідь. Телефон у руці був мертвий — жодних повідомлень, жодного «я тут», навіть банального «відчепись». Він дзвонив Насті вже двадцять разів. Потім ще п’ять — просто щоб почути довгі гудки. Усередині наростав глухий, злий страх, від якого хотілося або бігти, або трощити.

— Вона не могла просто так піти, — сказав він уголос, ніби хтось поруч міг заперечити.

У цей момент Стас стояв на ґанку старого клубу, притулившись плечем до облупленої стіни. Оля була поруч, але між ними лежала правда — важка, слизька, як мокрий камінь після дощу. Він уже сказав їй головне. Про те, що знає більше, ніж мав би. Про те, що гроза — не єдина буря цього літа.

— Ти мовчав, — тихо сказала Оля. Не докір — факт.
— Я намагався всіх захистити, — відповів Стас. — І облажався.

Коли Макс з’явився, його кроки були різкими, наче він ішов не до людей, а на бій. Він навіть не привітався.

— Ти знав, — сказав він Стасу. Не спитав. Сказав. — Ти, чорт забирай, знав щось про Настю.

Оля різко вдихнула, але не втрутилася. Це була чоловіча розмова — жорстка, без шансів на відступ.

— Я знав, що вона боїться, — відповів Стас. — І що їй хтось тисне. Але я не думав, що вона піде.

Макс усміхнувся — криво, небезпечно.

— А я думав, що якщо хтось і не зрадить, то це ти.

Грім ударив десь зовсім близько. Світло в клубі мигнуло й згасло. І в цій темряві стало остаточно зрозуміло: це вже не просто зникнення. Це точка, після якої ніхто не повернеться колишнім.

Настя пішла не раптово. Вона дозрівала до цього кілька тижнів, як хмара перед грозою — тиха, важка, здавалося б, звичайна. Вона перестала відповідати одразу, почала затримуватись на зупинках, довше сиділа на лавках, ніби чекала, що хтось передумає, зупинить, скаже: «Я бачу, тобі важко». Але ніхто не казав.

Того дня вона посварилась із матір’ю. Не гучно — навпаки, надто спокійно. Саме такі розмови ламають сильніше за крики. Насті сказали, що її проблеми — вигадані, що вона «драматизує», що «у всіх так». А ще — що Макс «погано на неї впливає». Це стало останнім цвяхом.

Вона взяла телефон, кинула його в рюкзак, не перевіряючи повідомлення, і пішла. Не знаючи куди саме. Просто подалі від місця, де її не чули.

Макс зрозумів, що щось не так, коли Настя не прийшла. Вона ніколи не зникала без слова. Навіть зла — писала. Навіть ображена — ставила крапку. А тут — тиша. Не та, що заспокоює, а та, що дзвенить у вухах.

Він обійшов їхні місця: зупинку, старий дитячий майданчик, магазин біля школи. Питав у людей, яких зазвичай не помічав. Його голос ставав хрипким, рухи — різкими. Макс уперше за довгий час не знав, що робити далі, і це лякало сильніше, ніж сама відсутність Насті.

Оля тим часом сиділа у своїй кімнаті, з колінами підтягнутими до грудей. Телефон лежав поряд, екран темний, але здавалося, що він дивиться на неї. Вона прокручувала в голові кожну розмову з Настею за останній місяць. Кожне «та нормально», яке не було нормальним. Кожне «потім розкажу», за яким нічого не було.

Її накривало повільно. Не панікою — провиною.
А якби я запитала ще раз?
А якби не перевела тему?
А якби…

За вікном насувалась гроза. Повітря стало липким, важким, ніби світ затамував подих разом із нею. Оля вийшла з дому, майже не усвідомлюючи як. Вона йшла, куди вели ноги, і кожен крок віддавався в грудях тупим болем.

Макс подзвонив Стасу. Голос зірвався на першому ж слові.

— Вона зникла.

Стас не став питати зайвого. Просто сказав:
— Я з тобою.

І вони пішли разом — двоє хлопців, які ще вчора думали, що контролюють своє життя. Дощ почався раптово, великими краплями, що били по асфальту, наче по відкритих нервах.

Оля побачила їх здалеку. І в той момент її внутрішній світ тріскнув. Не з гуркотом — тихо, як ламається щось дуже крихке. Вона зрозуміла: це вже не просто літо, не просто будні. Це точка, після якої ніхто не вийде тим самим.

Настя пішла сама, але не тому, що хотіла зникнути — а тому, що не знала, де ще можна дихати. Після тієї розмови з Максом, коли він сказав занадто різко, а вона почула занадто близько до серця, в ній щось обірвалося. Вона не плакала. Вона просто взяла рюкзак, накинула худі й вийшла з дому, не залишивши записки. Бо як пояснити словами те, що болить без слів?

Вона пішла туди, де завжди було тихо — до старого літнього табору за лісосмугою, закритого ще кілька років тому. Там колись сміялися діти, тепер — тільки вітер у вибитих вікнах і запах сирості. Настя сховалася в будиночку сторожа, сіла на підлогу, обійнявши коліна, і вперше дозволила собі зламатися. Телефон розрядився швидко. І разом із ним — її відчуття часу.