РОЗДІЛ 8 - БУДЕННІСТЬ, ЩО ЛАМАЄТЬСЯ

Тиша літа завжди має свій ритм: м’який, в’язкий, такий знайомий, що перестаєш звертати увагу. Але в той день щось було інакше — відчувалося у повітрі, у поглядах, у дрібницях, які раніше не різали очі.

Оля прокинулась задовго до будильника. Прокинулась від відчуття… тривоги? Чи очікування? Вона сама не знала. Лежала, вдивляючись у стелю, й ловила себе на тому, що згадує вчорашні слова Стаса. Вони були тихими, але чомусь пробили всі її внутрішні стіни. Небезпечно тихими.

Вона зітхнула, підводячись. На старих дерев’яних сходах знову щось скрипнуло. І вперше за довгий час цей звук змусив її обернутись — не просто автоматично, а з холодком по шкірі.

У будинку всі спали. Крім Макса, який, як завжди, зависав із телефоном на кухні.

— О, рання пташка, — буркнув він, не відриваючись від екрану. — Ніч снилась не та?

Вона закотила очі, але всередині щось сіпнулося. Не та… дуже не та.

Макс продовжував гортати повідомлення. Настя прислала йому голосове. Він увімкнув — і в кімнату вповз тихий, тремтячий голос.

«Максе… мені здається, за мною хтось іде. Можеш передзвонити?»

Оля завмерла.
Макс теж. На секунду.

— Настя знову драматизує, — пробурмотів він, вимикаючи звук. Але рука в нього тремтіла, хоч він робив вигляд, що ні.

Але…
Оля не пропустила цього.

Вона відкрила холодильник — холод хлюпнув їй у обличчя, але не освіжив, а лише підкреслив, як у хаті стало неспокійно.

Стас у той же час сидів у дворі на старому кріслі-гойдалці. Слухав грім десь далеко у хмарах, хоча над селом стояла світанкова спека. Начебто нічого особливого, але буря завжди заряджала його дивним адреналіном.

У руках він тримав знайдений учора ліхтарик.
Не його.
І не з їхнього дому.

Чужий.
Маленький.
Старий.

І на ньому — подряпане ім’я: "С.М."

Він уже знав, кому належали ці ініціали.
І знав, що ця людина… зникла два роки тому.

І Стас не мав ні найменшого бажання розказувати це комусь. Навіть Олі. Особливо Олі.

У школі в той день усе теж шло шкереберть.

Настя не прийшла. Телефон — поза мережею. Оля дивилась на порожнє місце поруч і раз по раз ловила себе на тому, що серце в неї наче застрягло між ребрами.

Павло і Антон постійно переглядалися й не відповідали на питання Макса.
Учителі були нервові.
У класі ходили чутки — різні, абсурдні, перебільшені, але всі одне чіпляли: Настя пропала.

І коли Оля вийшла з школи після останнього уроку, просто на подвір’ї її вже чекав Стас — дивно мовчазний, похмурий, з поглядом, який уникав її очей.

— Нам треба поговорити, — сказав він, і в голосі було щось нове. Глибше. Темніше.

— Що сталося?

Він ковтнув повітря, ніби воно раптово стало важким.

— Це… не зовсім про Настю, — він дістав ліхтарик. — Але я думаю, це якось пов’язано.

Оля подивилася на подряпане «С.М.».
І відчула, як холод протікає по руках.

І саме в цей момент грім ударив так близько, що земля під ногами здригнулась.

Літо закінчувалося.
Спокій — теж.

Гроза давно пішла, але повітря лишилося важким, ніби небо передумало і вирішило ще трохи потримати напругу в кишені.

Оля сиділа на лавці біля старого клубу. Того самого, з підвалом. Коліна підібгані, руки схрещені — класична поза “я слухаю, але мені страшно”.
Стас стояв навпроти. Не поруч. Не торкався. Це було важливо. Він ніби давав їй простір — і водночас сам боявся зробити крок ближче.

— Я не мав наміру, щоб ти дізналася так, — почав він. Голос тихий, але рівний. Без пафосу. Без театру. — І не сьогодні.

Оля ковтнула.
— Але ти ж знав, що це спливе.

Стас усміхнувся куточком губ. Гірко.
— Так. Просто… я тягнув час. Як завжди.

Він сів на край лавки, але так, щоб між ними лишилась відстань. Мовчав кілька секунд, дивлячись у темряву, де ще пахло мокрим пилом і травою.

— Пам’ятаєш той день на річці? — раптом спитав він.
— Пам’ятаю, — коротко.

— Я тоді не випадково зник. І не випадково повернувся злим.

Оля повільно підняла на нього очі.
— Стас…

— Ні. Дай. Я скажу все одразу, бо якщо зупинюсь — знову збрешу.

Він вдихнув.
— Мій батько… він сидить. Уже третій рік. І всі тут думають, що він “на заробітках”. Мама так сказала. Для села. Для школи. Для всіх.
Пауза.
— А я кожного разу, коли чую, як хтось сміється з “тих, у кого проблемні сім’ї”, просто стискаю зуби. Бо якщо скажу правду — мене або жалітимуть, або боятись почнуть.

Оля не перебила. Не кивала. Просто слухала.
— Я не хотів, щоб ти дивилась на мене інакше, — додав він тихіше. — Не хотів стати для тебе “тим хлопцем”.

Тиша повисла між ними, але тепер вона була іншою. Не порожньою — густою.

— Ти вже “той хлопець”, Стас, — сказала Оля нарешті. — Просто… не таким, як ти собі придумав.

Він глянув на неї різко.
— І яким же?

— Живим. Справжнім. Зі страхами.
Вона знизала плечима. — У нас тут майже в кожного щось тріснуте. Просто не всі зізнаються.

Стас усміхнувся вперше по-справжньому. Коротко.
— Ти навіть не уявляєш, як це полегшує.

Він хотів ще щось сказати, але в кишені завібрував телефон. Повідомлення. Одне. Друге.

— Макс, — зітхнув він. — Він шукає Настю.

Макс ішов уздовж дороги, що вела до старих дач. Ніч повільно накривала село, ліхтарі блимали, як втомлені очі.

Настя не відповідала вже годину.

— Клас, — буркнув він собі під ніс. — Просто зникла. Без слів.

Він зупинився, перечитав свої повідомлення.
“Ти де?”
“Все ок?”
“Настю?”

Нічого.

Макс потер потилицю. Він не був панікером. Але було в цьому щось… не так. Настя завжди писала. Навіть коли злилась.

Він згадав, як вона сьогодні вдень сміялась над його жартами, як сиділа на траві, підтягнувши ноги, і крутила травинку між пальцями.