РОЗДІЛ 7 - ПАРАЛЕЛЬНІ ОРБІТИ

Оля і Стас

Сонце вже хилиться до обрія, повітря пахне сухою травою й теплим пилом, який піднімається від кожного кроку. Дворик під старою вербою — ніби створений для тих, хто хоче заховатись від світу, але не признається в цьому навіть собі.

Оля прийшла першою. У білій широкій футболці брата, яка виглядає на ній як міні-сукня, й із телефоном у руці, що раз по раз вислизає, бо пальці трохи тремтять. Не від холоду — тут і думати нема чого.

Стас з’являється безшумно, як завжди. У своїх потертих чорних шортах і темній футболці, з якої ледве помітно виглядає татуювання — дрібна хвиля на ключиці, що з’явилась десь навесні. Він не афішує, але Оля помітила давно.

— Ти рано, — каже він, злегка усміхаючись. Та усмішка — ніби тільки для неї.
— А ти пізно, — не відстає вона, бо язик сам вирішує працювати в режимі “захист через сарказм”.

Він сідає поруч, але не близько. І не далеко. Десь на тій межі, де тепло його шкіри ще не торкається її, але вже відчувається.

— Тиха сьогодні, — коментує він. — Наче щось обмірковуєш.
— Просто день дивний. Усі зайняті, — знизує плечима. — А ти?
— Я? Нічого. Сиджу. Дихаю. Спостерігаю, як деякі люди уникають дивитися мені в очі.

Він каже це так недбало, але Оля ловить підтекст, і серце їй робить легкий кульбіт.
Вона все ж повертає голову. Їхні погляди зустрічаються. Коротко. Різко. Наче дотик струму.

— Може, просто сонце дуже яскраве, — бурмоче вона.
— Може, — погоджується він. — А може, це ти.

І тиша між ними стає густою, як сироп.

Порив вітру зсуває її волосся. Стас піднімає руку — ніби збирається прибрати пасмо… але зупиняється в сантиметрі, відступає.
Він ще тримає дистанцію. Він думає, аналізує. Але вона бачить: він хоче. І це знання змушує кров у її вухах гудіти сильніше.

Настя і Макс

Біля річки тим часом — зовсім інша атмосфера. Там гомінко, тепло, легко, і вода пахне літом.
Настя сидить на бетонному виступі біля мосту, звісивши ноги так, що пальці ледь торкаються прохолодної течії. У неї короткі шорти, топ, і сміх, який чути за кілометр.

Макс стоїть поруч, крутячи в руках м’яч. Він не сміється — не з тих. Але дивиться на неї так, ніби хоче зрозуміти механізм того, як ця дівчина примудряється світитися навіть без сонця.

— Ти взагалі збираєшся заходити у воду? — глузує Настя.
— Ні.
— Чому?
— Холодно.
— Макс, ти як той холодильник у бабусі — постійно включений на мінус.
— Але працюю справно.

Настя сміється знову. Кидає у нього пригорщ пісочку. Він ухиляється — ледве помітно. Підходить ближче. Стає так, що тінь від його фігури вкриває її ноги.

— Ти дивний, — каже вона, але в її голосі більше цікавості, ніж докору.
— Знаю. Ти ж все одно тут.
— Бо весело.
— Ага. Тобі весело. А мені… просто подобається, коли ти поруч.

Вона замовкає. На секунду здається, що повітря теж приглушує звук.
Настя піднімає голову, їхні очі зустрічаються, і Макс одразу відводить погляд — але вже запізно. Вона все прочитала.

— То це ти мене сьогодні шукав, га? — підколює вона.
Макс недбало знизує плечима, але вуха в нього червоніють.
— Можливо.

І вона усміхається так широко, що навіть ріка здається теплішою.