РОЗДІЛ 6 - ПЕРЕХРЕСНІ ЛІНІЇ

Літній вечір ліг на село теплим бурштиновим серпанком. Сонце тільки-но впало за городи, лишивши після себе рожеві відблиски, а повітря пахло скошеною травою й пилом, що зависав над дорогою.

Оля крокувала стежкою до старої альтанки біля клубу — місця, де вони зі Стасом часто ховалися від спеки, галасливих компаній і чужих очей. В руках — пляшка холодного чаю. На душі — ніби хтось м’яту розтер: свіжо, але й трохи щемко.

Стас уже сидів усередині, підперши ногою лавку. У нього сьогодні був дивний настрій: спокійний зовні, але очі… очі світилися тим самим вогнем, який Оля навчилася читати, мов карту.

— Ти ранувато, — кинула вона, сідаючи поруч.

— Не міг всидіти вдома, — знизав плечима. — Макс з пацанами пішли до річки, думав, ти теж там.

— Та не… Хочу трохи тиші. Ти ж знаєш.

Стас на мить замовк. Потім — ледь помітна усмішка.

— Ти, коли так говориш… ніби шукаєш тишу в мені.

— Може й так, — вирвалося в неї.

Він здригнувся ледь-ледь, наче слова влучили прямо в груди. Дивився довго. Занадто довго, як для “просто друга Макса”.

Оля відвела погляд. Бо серце — дурне, гаряче й вперте — вистукувало ритм, ніби попереджало: «Не грайся. Він небезпечний».

— Ти ж знаєш, що все це… — почав він.

— Знаю. — Вона одразу перебила. — Ти — друг мого брата. Я — його сестра. І взагалі… все складно.

Стас посміхнувся криво, майже боляче.

— Та кому зараз легко?

Його рука ледь торкнулася її долоні — необережно, випадково чи навмисне, але світ ніби підстрибнув на місці.

— Стас… — прошепотіла вона.

— Ні, нічого. Просто… ти така тепла сьогодні. Не знаю, як сказати. Немов сонце забрало з неба і тобі віддало.

І щось між ними зависло — не поцілунок, не обіцянка, але точно не дружба.

Тим часом зовсім неподалік, на березі тихої річки, де вода лизала берег, а комахи кружляли над очеретом, Настя і Макс сиділи на старій ковдрі.

Вони втекли від шумної компанії — Павло з Антоном, як завжди, влаштували змагання хто голосніше сміється, а Насті сьогодні хотілося спокою… і трохи Макса.

Макс жбурнув камінчик у воду.

— Бачила? Камінчик — і все. Ні хвилі, ні ефекту. Як наші літні плани — наче є, а сенсу нуль.

Настя пирснула.

— Та не гони. Це ж літо. Час, коли люди починають жити.

— Або розбиратися з тим, ким вони стали, — буркнув він. — Оля щось останнім часом змінилася. Інша стала.

— Дорослішає. Це нормально.

— Та я бачу, що там не просто дорослішання… — сказав він тихо, підозріло прищурюючись. — Стас щось якось часто поруч.

Настя внутрішньо скривилась. Ситуація була очевидною — Макс ревнує сестру до друга. Не як хлопця, а як людину, яка може забрати в нього найближчу.

— Гей. — Вона легко торкнулася його плеча. — Ти ж знаєш, що Оля розумна. Вона не влізе в дурню.

— Це Стас може влізти. А вона за ним.

— То поговори з ним.

— Не хочу. Зіпсується дружба.

Настя всміхнулася тепліше, ніж хотіла.

— Ти добра людина, Максе. Ти іноді думаєш за всіх, окрім себе.

— Це погано? — він глянув прямо в очі.

— Це… — вона ковтнула. — Це робить тебе особливим.

Макс уперше за вечір посміхнувся щиро.

— А ти… ти класна, Настю. З тобою легко.

Серце Насті зробило сальто. Впевнена маска дала тріщину.

— Коли хочеш, можемо гуляти удвох частіше, — додав він, дивлячись на річку так, ніби не сказав щойно бомбу.

Вона запеклася, мов від сонця.

— Хочу.

Перший місток між ними був перекинутий.