РОЗДІЛ 5 — ПЕРША СЦЕНА ОЛІ ТА СТАСА НАОДИНЦІ

Сонце вже сповзало за край села, розмазуючи по небу теплий персиковий колір, наче хтось недбало перелив фарбу. Повітря пахло травами і пилюкою, нагрітою за день. Село видихало повільно, ліниво, по-літньому. І саме в такі вечори все здається ближчим, ніж хочеться.

Оля ішла стежкою до старого клубу — босоніж, бо шльопанці натирали, а земля приємно холодила ступні. В руках — та сама стара футболка брата, що давно стала її улюбленою для вечірніх прогулянок. Вітер шарпав поділ, волосся липло до шиї, а на серці — дивне відчуття, ніби цей вечір хоче їй щось сказати.

Старі бетонні сходи клубу вже бачили не одну компанію й не одну їхню літню драму. Але сьогодні там був лише один — Стас. Сидів, як завжди, у своїх вічних спортивних шортах, коліна роздерті після сьогоднішньої вилазки на річку. Лікті спирались на коліна, в руці — банка «Фанти», по якій стікали крапельки конденсату.

Коли він почув її кроки, лише повільно підняв голову. В очах — той спокійний, але трохи нахабний погляд, від якого у неї всередині завжди ніби щось переверталося.

— Ти знову тікаєш? — запитав він тихо, ледь усміхнувшись краєм губ.

— Я не тікаю, — відповіла вона, сідаючи поруч. — Просто гуляю. Тут прохолодніше.

Він кивнув, але по тому, як його погляд ковзнув по її плечу, трохи оголеному футболкою, Оля зрозуміла: він бачить трохи більше, ніж вона б хотіла. А може — навпаки, хоче, щоб він бачив.

Кілька секунд вони мовчали. Легкий вітерець ніс запах нагрітої смородини з чагарників і віддалене гудіння трактора. Літні вечори завжди говорять самі — словами тиші.

— Знаєш… — почав Стас, крутячи банку в руках. — Сьогодні Макс казав, що завтра вони з Пашкою й Антоном знову на річку хочуть. З ночівлею. Хоче тебе теж покликати.

— А ти? — Оля підняла брову.

— А я думаю… — він затримав погляд на ній довше, ніж потрібно. — Що я краще побуду тут.

Вона відчула, як щось гаряче приливає до щік, хоча вечір ставав все більш прохолодним.

— Чого? — видихнула вона.

— Бо тут цікавіше, — відповів він. — З тобою.

Тиша, яка нависла після цих слів, була густою, майже матеріальною. Наче справді її можна було різати ножем. Оля не знала, що сказати, тому просто знову глянула на захід сонця, роблячи вигляд, ніби нічого особливого не відбувається.

— Стас… — почала вона, але не встигла продовжити.

Він різко підвівся, ступив на одну сходинку нижче й обернувся до неї знизу, нахиляючись ближче. Не надто. Настільки, щоб вона відчула його подих.

— Я не хочу, щоб ти знову ховалася. Ні від грози, ні від мене, — сказав він тихим, впевненим голосом.

Серце Олі пропустило удар. Невже він знає про те, що вона щоразу ховається в підвалі клубу? Чи просто відчуває? Чи вгадує?

— Я не ховаюсь, — прошепотіла вона.

— Ховаєшся, — м’яко, майже з усмішкою.

Він нахилився ще ближче, а вона відчула, як світ навколо ніби звузився до цієї точки — його очей, його тепла, його голосу.

І тут десь далеко гримнуло.

Не сильний удар грому — просто попередження. Як знак.

Стас підняв погляд до неба, а потім знову на неї:

— Ну ось. Сезон гроз. Почався.

І в його словах було щось таке, від чого всередині у Олі зашуміло більше, ніж у небі.

Сонце вже майже сіло, залишивши по небу довгі, теплі смуги, ніби хтось розмазав фарбу долонею. Оля ішла уздовж старої стежки між городами, босоніж, тримаючи кеди в руках. Літо липло до шкіри, і в голові було якесь солодке порожнє місце — таке, що хочеться заповнити чимось важливим, але ти ще не знаєш чим.

Вона думала, що йде сама.

Аж поки не почула позаду знайомий голос:

— Ти шо, знов утікла від всіх?

Тон у Стаса був глузливо-спокійний. Він ішов за нею в тих самих своїх роздовбаних шльопках, з пляшкою холодного чаю в руці. Від нього пахло м’ятою та сонцем — так пахнуть тільки хлопці, які цілий день тинялись по дворі.

— Я не втікала, — буркнула вона. — Просто хочеться тиші. Люди задовбали.

— Я теж людина, якщо шо, — сказав він і став поруч.

— Ну… не така вже й людина, — вона всміхнулась краєчком губ.

Стас скосив на неї погляд, який чомусь завжди діяв на неї дивно: не наче він бачив більше, ніж мав би. Більше, ніж вона дозволяла.

— То що? Хочеш кудись піти? — спитав він, кидаючи шльопком по камінцях.

— Куди?

— До річки. Там тихо. І… ну… просто хочеться побути з тобою.

Оля відчула, як щось у грудях тихенько перещолкнуло, ніби замок клацнув, відкриваючи нову кімнату.

Вона кивнула.
Вони пішли поруч, майже торкаючись плечами, і обидва робили вигляд, що цього не помічають.

Настя сиділа на старій лавці возле сільського клубу, підгорнувши ноги під себе. Телефон у руках сяяв синім світлом — вона щось там гортала, але по очах було видно, що думками вона в іншому місці.

Макс підійшов непомітно. Він завжди рухався так тихо, ніби боявся злякати весь світ.

— Настю, ти шо тут одна? — спитав він, намагаючись не виглядати занадто зацікавленим.

Вона підняла голову, і її темне волосся зсунулось на плече.

— А ти шо тут робиш? — усміхнулась ледь помітно.

— Та… — Макс знизав плечима. — Хлопці до річки знов звалили, а мені шось набридло весь час у натовпі. Хотів відпочити.

Настя закрила телефон.
— Сідай.

Макс сів, трохи далі, ніж хотів би. Між ними було десять сантиметрів. Десять кілометрів. Десять років нерозуміння світу.

— Ти якось… сумна, — сказав він.

— Я? Та не. Просто… інколи хочеться тиші. Знаєш?

— Знаю, — відповів він тихо.

І це «знаю» прозвучало так щиро, що Настя відчула: ого, а він реально розуміє. Розуміє її більше, ніж багато хто.

Вітер шарпнув листя на деревах. Небо на заході темнішало.

— Скоро гроза буде, — сказав Макс. — Велика.

— Ідеально, — хмикнула Настя. — Якраз під настрій.

Він посміхнувся так скуто, ніби ще вагався — можна сміятись з її жартів чи ні.