РОЗДІЛ 4 — ПЕРШИЙ ГУЛ

Ніч не хотіла ставати ніччю. Повітря було густе, важке, майже нерухоме, ніби світ тримав подих. Оля вийшла у двір, аби охолонути. Десь далеко працювала колонка Макса, хлопці все безтурботні.

Стас стояв біля паркану, спершись ліктями на дерев’яну дошку, і кидав камінці в бляшанку, яку хтось забув на землі. Один влучний удар — дзвін. Другий — дзвін. Третій — тиша.

Він відчув її ще до того, як озирнувся.

— Не спиш? — запитав, ніби вони бачилися кілька хвилин тому, а не дві години назад.
— Ні. Спека. Та й… — вона намотала пасмо волосся на палець. — Просто не спиться.

Стас кивнув. Він теж не виглядав втомленим. Скоріше, настороженим. Трохи зібраним. Трохи розгубленим.

— Макс сказав, ви весь день на річці були?
— Ми? Та ні, ми… — він зітхнув і засміявся тихо, без радості. — Ми були, так. Але я швидко звалив. Не знайшов собі місця.

— Через спеку?
— Через думки.

Її серце неприємно тенькнуло. Це звучало не як звичайна відповідь. Не як просте «нічого особливого». Він говорив так, наче справді з чимось боровся.

— Стасе… — вона хотіла спитати, що саме не дає йому спокою, але він випередив її.

— Ти сьогодні виглядала так, ніби теж хотіла втекти. Але не від спеки.

Оля не знала, що сказати. Слова не хотіли ставати в рядок, вони тільки збиралися клубком у грудях.

— Може, це просто літо, — нарешті видушила. — Воно всім голову перевертає.

— Мені не літо пере… — він обірвав. — Неважливо.

Повітря раптом втратило залишки легкості. Вона відчула, як щось між ними знову натягується. Тонко. Непевно. Але яскраво, як струм.

Напруга, якої вона не хотіла, але й не могла не помічати.

Десь за горизонтом глухо гримнуло.

Стас підняв голову.
— Чуєш?

— Так… гроза.

— Їх цього літа багато.

Він сказав це так, ніби мав на увазі зовсім не небо.

ще сперечалися про те, хто стрибав вище з мосту, а над дахами гойдалися вогні підліткового літа — теплі, хаотичні,